Чорногорія 3: Соколово Грло – монастирі Дайбабе й Острог – гора Ловчен – Скадарське озеро – Цетінє

[taras_palkov]

Якщо два моїх попередніх моїх пости були присвячені пам’яткам Чорногорії на Адріатичному узбережжі, то цей пост присвячений пам’яткам всередині країні. Я б сказав справжньої Чорногорії (на карті в першому коментарі можна побачити наскільки пізно долучилися прибережні території до складу теперішньої Чорногорії)
У третій день моєї подорожі я відправився автобусом від давньої столиці Чорногорії Цетінє – до теперішньої Подгоріци, а звідти вже на таксі на схід до дуже живописної місцевості Соколово Грло (до якої громадським транспортом не доїдеш) й до двох монастирів - Дайбабе та Острог.


Маршрут до Соколово Грло і назад це умовно кажучи овал, довжина якого 65 км. Перша зупинка в дорозі поблизу пагорба, де знаходяться руїни фортеці Медун.



На вершині крім руїн фортеці, також знаходиться невеличка церква.



Фортеця ця була заснована в III столітті до нашої ери. Її захисники довгий час успішно відбивалися від римлян і македонців, а пізніше - від турків. Сходи, видовбані ще в іллірійський період безпосередньо в скелі, ведуть до Акрополя, що нагорі фортеці.
До іллірійського будівництва відносяться також два рови біля стін, що збереглися до наших днів, і кладовище. Призначення цих ровів досі однозначно вченими не було визначено. Існує припущення, що рови створювалися не для оборони міста, а для ритуалів і обрядів, в яких широко використовувалися змії - таким був культ у іллірійців.



Тут же знаходиться могила знаменитого чорногорського воїна і письменника Марко Міляна ( 1833-1901 ). Марко народився в селі Медун від серба-батька і матері-албанки. В молодості Мілян встиг побути і пастухом, і гайдуком-партизаном, поки не прославився як борець проти турецького панування. Він служив під керівництвом митрополита Данило Петровича Нєгоша в Цетінє, а пізніше очолив місцевий клан Кучі, що складався з чорногорців і албанців. Його творча спадщина включає в себе поему «Приклади людяності і мужності» - трактат про боротьбу за незалежність Чорногорії в XIX столітті, про життя і звичаї місцевих гайдуків, а також деякі народні сказання і пісні. Цікаво, що до 50-річного віку Марко Мілянов дожив, як і більшість його співвітчизників, неписьменним. І лише переступивши піввіковий рубіж, вирішив навчитися читати та писати, щоб залишити нащадкам свої знання.



Друга і основна точка на маршруті село Кучка Корита (Kučka Korita), звідки пішки треба йти до ущелини Горло Соколово (Grlo Sokolovo), що знаходиться на висоті 1300 м на самому кордоні з Албанією.



По рослинності відразу відчувається, що ми на високогір’ї. Якби не стільки навколо скель та каміння, то можна було б прийняти, що Корита якесь українське село в Карпатах. Цікаво, що в мові чорногорців присутні такі слова, як «ватра», «газда», «гаражда», які притаманні для українських горян, але на решті території України не зустрічаються.



Сам маршрут до Соколово Грло, попри усі описи в мережі, виявився доволі легким і не зайняв у мене багато часу. Лише мій водій не знав, де початок маршруту (у самому селі було аж три вказівники для автомобілів), тому я за підказками місцевих заглибився в ліс, де за якийсь час вийшов до маркувань. Але куди наліво чи направо повертати? Вибрав ліворуч і за деякий час знову прийшов в село. Тож довелось розвертатися.





Не можу сказати, що втомився, поки вийшов до оглядового майданчика, звідки відкривається захоплюючий дух вид на Північно-Албанські Альпи та каньйон річки Цієвни.



Є тут і лавки, де можна зрелаксувати. Але ж не тоді, коли на тебе чекає таксі)



Крутий стрімкий обрив майже під ногами).









Їдемо далі.



65-кілометровий маршрут від Подгориці до гір Проклетіє передбачає, що ви будете їздити по селах не лише чорногорців-православних, але і по селах албанців-католиків. Одним із таких сіл є Делай (Delaj) з 12-м Хрестом і статую Ісуса при дорозі, що побудували етнічні албанці.







З майданчика, де встановлені хрест і статуя, відкривається ще один прекрасний вид на каньйон річки Цієвна.





Таких яскравих будячків, мені здається, в Україні немає.



Ще один захоплюючий вид  у наступному селі Степове, за сотню метрів від будівлі «Біса».





І остання зупинка по цьому маршруту біля каноби Stara piesma, де красивим доповненням пейзажу є католицька церква св. Миколая (Kiša e Shenkollit албанською), яку відновили жителі Нью-Йорка, вихідці з цього села.





Монастир Дайбабе (Манастир Даjбабе), що розташований на околиці Подгориці був заснований в 1897 р. на місці, де пастух Петко (потім - ієромонах Платон) побачив чудесне видіння.



Сам монастир цікавий не так зовні, як цілою низкою печер, що знаходяться під фундаментом церкви.



Всередині печер знаходяться мощі засновника монастиря, і першого настоятеля монастиря був преподобний Симеон Дайбабского (в миру Савва Попович) (1854 — 1 квітня 1941 г.). Цікаво, що свій чернечий шлях розпочинав в Україні, як постриженик Києво-Печерської лаври.



Є тут і розписи, мабуть, створені місцевими монахами.



В монастир Острог досить несподівано довелось вже їхати не на таксі, а на автобусі. Автобус, слава Богу, не заставив себе довго чекати. Щоправда по невеликій, як на мене, Подгоріці, бус їхав підбираючи інших пасажирів не менше ніж півгодини. Ну, ніби не Подгоріца це якась, а Будапешт чи Варшава.
Монастир Острог знаходиться за 30 км на захід від столиці біля підніжжя Острозької гряди (Ostroška greda) на висоті більше 900 м й на відстані 8 км від дороги, що сполучає Подгорицю і Нікшич.
Спробуйте найти монастир на фото))



Скала Острозька не просто стрімка - вона буквально нависає над монастирем, як би захищаючи і вкриваючи його від негараздів. Велич природи і сила духу людини-ось що вражає тут в першу чергу.



Частина дороги до монастиря являє собою вузький і звивистий серпантин. Фото по дорозі.





Теперішній монастир був заснований у XVII ст. і складається з двох окремих обителей. Верхній монастир (Gornji manastir) і Нижній (Donji manastir).



Верхня частина вбудована в скельну нішу це дві невеликі церкви: Хрестовоздвиженська (1665 рік) і Введенська (XVIII століття).
В церкві Воздвиження Чесного Хреста зберігаються мощі його засновника — святого Василя Острозького, чудотворця, який помер 29 квітня (9 травня) 1671 року.



Введенська церква — це дуже маленький храм, 3 на 3 метри, розташований трохи вище Хрестовоздвиженської церкви. Саме у церкві Введення Пресвятої Богородиці святий Василій провів 15 років у молитвах.



Після смерті святого 29 квітня (12 травня) зі скелі, у якій перебувала його келія, виросла виноградна лоза, яка до цього дня росте і плодоносить на цьому місці.



Кажуть, що виноград з цієї лози має чудодійну силу: раз на рік, коли дозріває виноград, здійснюється особливий молебень про зачаття дитини для жінок, які страждають на безпліддя.



В ході служби жінки отримують виноград з лози Св. Василя і з молитвою і надією чекають дива. І як кажуть старожили, чудо дійсно відбувається.



Вид з тераси на Белопавлічеську рівнину.



На наступний четвертий, він же останній день моєї подорожі я знову скористався послугами таксі. Але цього разу їхав не з Подгоріци, а безпосередньо з Цетінє. Спочатку до гори Ловчен, а згодом в протилежному напрямку до Скадарсього озера.
Гора Ловчен – святе місце для кожного чорногорця. Саме тут на висоті 1660 м над рівнем моря знаходиться мавзолей-гробниця, видатного правителя Чорногорії Петро II Петровича-Нєгоша. Видатний чорногорський державний діяч, православний єпископ Цетиньської митрополії, Петро II Нєгош, який за своє недовге життя зробив дуже багато для Чорногорії, був також одним із найяскравіших сербських поетів.



У своєму заповіті Петра II Петровича Негоша просив поховати себе в каплиці на горі Єзерський врх на Ловчене. Тут слід уточнити, що Езерські врх (1 тис. 657 метрів) - не найвища точка Ловчена. Поруч знаходиться інша (друга) вершина - Штіровнік, ось вона найвища (1749 м).



До мавзолею веде тунель і 461 сходинок.



Місцеві жителі називають це місце святий Олімп. За переконаннями віруючих, кожен чорногорець хоч один раз в житті повинен відвідати святиню.



Навколишні види.



Теперішня усипальниця була побудована за проектом скульптура Івана Мештровича зовсім недавно - в 70-х роках минулого століття на місці зруйнованої в часи І світової війни каплиці. Будували в часи СФРЮ, тому виражених християнських символів як зовні каплиці, так і всередині ви не знайдете. Зовнішні стіни Мавзолею, товщиною 1,3 метра утворюють атріум, вимощений гранітом. Усипальниця має великі ворота перед якими стоять дві статуї черногорок.



Мавзолей цей щось мені нагадував. Але що? Вже по приїзді, розглядаючи фотографії, я зрозумів, що у чорногорського мавзолею багата спільного з давньоєгипетською гробницею.



Всередині мавзолею встановлено пам'ятник Петру Другому з суцільного шматка Яблуницького мармуру. Нєгош багато що міг зробити ще для своєї Батькіщини, якиби його життя не обірвалось в у віці 38 років. Правитель помер 19 жовтня 1851 року від туберкульозу.



18 кг золота  прикрашає стелю мавзолею, викладений мозаїкою - це подарунок Італії для Чорногорії. З іншого боку мавзолею міститься могила правителя. який важить приблизно двадцять вісім тонн.

За мавзолеєм розташувався оглядовий майданчик "Орлине гніздо", з якого відкриваються дивовижні краєвиди на "кам'яне море".











На жаль, усі гори через спеку і пожежі видно не було. Тут вже як пощастить)



Оглянувши Ловчен їдемо далі до Скадарського озера і робимо це через село Нєгуши, що розташоване на висоті близько 900 метрів. Це мала батьківщина Петра-Петровичі Негош і останнього з правителів Королівства Чорногорії Ніколи I Петровича Нєгоша. А ще тут відкривається чудовий на Боко-Которську затоку, але не цього разу)



Спускаючись нижче вперше побачив вживу, як гасять "ватру" з гелікоптерів. Лісові пожежі, нагадаю, того літа вирували чи не в усіх місцях Південної Європи. А також в Туреччині.









Ще фото по дорозі через шкло автомобіля.





В Цетінє підбираємо ще одного нашого супутника (про якого далі) і прямуємо до озера. Перед тим, як спустися безпосередньо до водойми перша зупинка біля оглядового майданчик Pavlova Strana Viewpoint, де вікривається чудовий вид на каньйон річки Црноєвіча.







Поблизу Pavlova Strana Viewpoint є і люксовий готель.



Далі заїзджаємо у невеличке містечко Рієка Црноєвіча (Rijeka Crnojevića), що отримало назву від назви рік, а та в свою чергу названа на честь Івана Црноєвіча, господаря князівства Зета (давньої Чорногорії).



Зараз тут проживає зовсім небагато людей - близько півтори сотні, а колись тут було багатолюдно і вирувало життя, адже у Рієці Црноєвічській відбувався другий за значимістю базар в країні.



Старий кам'яний міст, побудований в 1853 році для торговельних караванів, що йдуть в Вірпазар, як і раніше вражає. По ньому можна прогулятися і потрапити на інший берег річки. Звідти відкривається гарний вид.





А тепер оглянемо саме Скадарське озеро, яке багато хто вважає одним з найкрасивіших у світу.



Це тектонічне озеро, що знаходиться не тільки в Чорногорії, але й у Албанії, найбільше на Балканському півострові. Площа його поверхні може змінюватися між 370 і 530 км², з яких 2/3 знаходиться в Чорногорії.



Знамените це озеро також своїми птахами Це — один з найбільших пташиних заповідників Європи, з-поміж яких останні пелікани в Європі.
А які тут відкриваються види. Ну хоча б такої оглядової точки Мірадор.







Далі зовсім незаплановано ми поїхали в гості до нашого супутника по таксі в село Стругар, де останній пригостив нас від усєї душі  кавою, бринзою і ракією та продемонстрував, а він несподівано виявився митецем, свої роботи.
Вид по дорозі  до села від могили видатного сучасного художника Мілорада Дуріча (Дадо)



Ліворуч таксист Джуро (Юрій), праворуч  господар Нікола. Приізвище його походить від назви села - Стругар.
Обидва, як на свої роки, виглядають добре. Першому - 70, другому аж 80! Дай Боже, їм здоров'я.



Деякі роботи Ніколи.



Бюст Петра І Нєгоша.







І завершу свою розповідь про Чорногорію розповівши про місце мого перебування – Цетінє. Місце це мені дуже сподобалась.



Бо з одного боку тут тихо, а не гамірно, як в «тусовочних» приморських містах (і це мені підходить) і разом з тим є всі ознаки «цивілізації». Під цивілізацією я маю на увазі не тільки кафе і магазини, але скажімо тенісні корти в парку. І там завжди коли я проходив, грали тееніс . В тому ж парку під керівництвом тренера бігали діти і ніхто не дудлив пиво сидячи на лавочках. В подібному невеличкому українського містечку з населенням приблизно 15 тис., як у Цетінє, і кожну вуличку якого можна обійти пішки за пару годин такого поки, на жаль, не побачиш.
Разом з тим Цетінє це історична та культурна столиця символ чорногорської нації і держави. Навіть до сих пір тут розміщується резиденція президента.



А розпочалась історія Цетінє з 1482 року, коли господар Зети (так тоді називалася Чорногорія) Іван Црноєвіч спорудив в неприступних землях ловченського передгір'я свій палац і поруч біля нього монастир, поблизу яких і виникло місто.
Палац Івана Црноєвіча донині не зберігся, зате збереглася резиденція одного з його наступників - короля Николи I, яка сьогодні перетворена у музей.
А монастир в Цетінє і донині головна визначна пам'ятка не тільки цього міста, але і всієї Чорногорії! З 1493 р. архієрей монастиря іменувався «єпископом чорногорським і приморським».



Притому первісно обитель знаходилася не на тому місці, яке ви бачите на фото, а за кількасот метрів звідси.
«Іван Црноєвич, правитель Зети в статутному статуті монастиря Діви Марії на Цетіне стверджує, що він віддав свої богослужіння і поклявся чудотворній іконі Богородиці в паломницькій святині Санта–Каса, тобто Святого Дому (в Лорето (Італія). Його обітниця була чіткою і простою: він побудує церкву на її честь в Цетінє, якщо безпечно повернеться на свою батьківщину, яку змушений був покинути двічі, у 1476 і знову в 1479, через Османські вторгнення.. Повернувшись на батьківщину в 1481, Іван Црноєвич взявся виконувати свою обітницю. Будівництво було завершено в серпні 1484, коли кам’яна плита з написом його донора була прикріплена до стіни церкви». І монастир з церквою в значній мірі наслідував ту архітектуру, яка була у санкутарії в Лорето. Заснування православного монастиря, як наслідок паломництва до католицького санктуарію скромно замовчує вікіпедія (притому на усіх наявних там мовах), а також усі православні сайти. Зате про неї інформують стенди руїн монастиря, ат акож можна прочитати в спеціалізованій літературі, зокрема у статті науковиці з Бєлграду Valentina Živković «The Vow of Ivan Crnojević to the Virgin Mary in Loreto underthe Shadow of the Ottoman Conquest». Зазначений монастир був побудований в 1484 р. Іваном I Черноєвичем, а потім став кафедрою єпархії Зета.



Первісний монастир був «стертий з лиця землі» в 1692 році турками, і був відновлений владикою Данилом, недалеко від місця колишньої споруди. На частині руїн початкового монастиря на руїнах первісного монастиря тепер збудована в 1890 році церква Різдва Богродіци на Чіпуру, в якій знаходяться гробниця засновника Цетинє господаря Зети Івана Црноєвіча, а також в 1989 році сюди перевезені з Сан-Ремо земні останки короля Николи Першого Петровича Нєгоша і королеви Мілени.



Споглядаючи нині монастирськкі руїни, тяжко уявити, що саме тут 1494 році, в монастирській друкарні усього через 38 років після винаходу друкарського верстата Гутенбергом, був надрукований «Цетінський Осмогласник», або «Цетінський Октоїх» - перша книга в Південній Європі.



Новий монастир був побудований зі старих каменів, й отримав рельєф з печаткою Черноєвича. Монастир неоднаразово ще після цього піддавався руйнуванням. Останній раз — у 1927 р.
Це і сьогодні місце перебування президента та митрополита Чорногорії і Примор'я Сербської Православної Церкви. Що неоднозначно сприймається в чорногорському суспільстві, більшість населення якої прагне мати свою окрему автокефальну церкву, незалежну від сербської. Якраз під час мого приїзду в Цетінє відбувалися протести проти інтронізації сербського митрополита Іоанникія. Продовжувалися вони і пізніше. https://www.dw.com/ru/v-chernogorii-protestujut-iz-za-ceremonii-serbskoj-pravoslavnoj-cerkvi/a-59088537
Ще додам, що з-поміж тих чорногорців, з якими я спілкувався, ніхто не ностальгував за федерацією з Сербією, а навпаки нарікав на Мілошевича і на те, що за останні роки частка сербського населення в країні зросла до 26%. Чорногорці також горді, що (це на їхню суб’єктивну думку) звільнення «Югославії» від німецьких загарбників було здійснено чи не на 90% за рахунок героїчних подій з боку червоних чорногорських партизан. А серби натомість були четниками, тобто колаборантами?! Ну і т.п. про що, на жаль, не маю часу, тут багато писати.
Ікона св. Сергія Радонєжського з цетінського монастиря.



У монастирі донині зберігаються мощі святого Петра I Цетинського - засновника монастиря, Десниця (три пальці правої руки) Іоанна Хрестителя, шматочок животворящого хреста Господнього. Також тут ще раніше знаходилась ікона Матері Божої «Філерме» - реліквія лицарів католицького ордену госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалимського, яка тепер знаходиться в місцевому історичному музеї.



Я бачив дві з цих реліквії зі Святої землі в Цетінє ще в 2003 році. І тоді й тепер я дуже сумнівався в їх правдивості. Ну скажіть яким чином могли потрапити такі цінні речі в таку маленьку й не впливову (хай мене вибачать чороногорці) країну.? Але не все так просто. Виявляється, що ці святині зберігали лицарі-хрестоносці на Святій Землі, а далі після втрати територій реліквії потрапили до лицарів-іонанітів на о.Родос. Далі з Родосу, після захоплення острова турками-османами скарби були перевезені на о. Мальту і стали власністю правоприємників госпітальєпів – мальтійських лицарів. Та й на цьому ще не кінець. Як наслідок нападу Наполеона о. Мальту безцінні реліквії евакуюювали до Росії. Відомим є той факт, що російські імператори мали дуже добрі відносини з мальтійцями. А вже росіяни для скріплення добрих відносин з чорногорцями передали їх монастирю в Цетінє. Так що історія, хоч і складна і довга й цілком достовірна…
А тепер вам покажу цікаву літографію з видом цетінського монастиря у 1889 році.



Якщо уважно придивитися, то у верхньому лівому кутку на вершині гори видно якийсь павільйон чи музей, який тепер знизу, через зарості дерев, не побачиш. Саме туди ми з вам і відправимося. Це т.зв. - Орлина гора чи Орлина скеля (Orlov krš),
найвища оглядова площадка в Цетінє, що стала усипальницею владики Данило. Мавзолей був побудований в 1896 році, на честь 200-річчя чорногорської правлячої династії.



Данило Петрович-Негош або Негуш (1670- 1735) — видатний церковний і державний діяч, митрополит Чорногорії. Крім того, Він є засновником знаменитої династії Петровичів-Негошів, прославився тим, що проводив політику зміцнення єдності Чорногорії й усунення міжплемінної ворожнечі. Запровадив загальночорногорський судовий орган — «Суд Владики Данила». Цікаво відзначити, що від Данила Нєгоши і до 1852 року Чорногорія була теократичною державою з елементами родового ладу, тобто країною правили владики - князі з церковним титулом надзвичайно.



У 1702 року Данило був підступно схоплений Шкодерським пашею Деміром і засуджений до смерті, у разі невиплати викупу. Щодня турки змушували його носити знаряддя своєї кари — кілок з Подгориці в Спуж (10 км) і назад, а ночами підвішували зі зв'язаними руками під склепінням міських воріт. Владику було викуплено за величезну суму, зібрану по всій Чорногорії.
З оглядового майданчика мавзолею відкривається чудова панорама на історичний центр міста. Ліворуч видно монастир.



Є в Цетінє і футбольний стадіон). Над містом йде дорога в Подгоріцу.



А з трьох інших боків усюди скелі.



Вдалині видно Ловчен.



І я. Таксі мене не чекало. Так що можна було не поспішати).



Я далеко не все побачив за із запланованого. Чотири дні це, звичайно, мало. Особливо шкода, що не побував хоча б в одному в одному з австрійських фортів. Я також дуже мало не написав про  історію Чорногорії, не описав детально усіх перипетій моїх переміщень (а їх не бракувало :-)) Але про одне все ж напишу, і цим закінчу свій пост. Напередодні моєї поїздки до Чорногорії я прогулюючись з дітьми зайшов до палацу Потоцьких і випадково потрапив на відкриття міжнародного ювійлейного фестивалю «Етновир». Через пандемію, цього року було мало учасників з-за кордону. Лише турки і чорногорці. Турки виступали досить пізно і ми їх не побачили, а чорногорців ми ще встигли подивитися. Назву танцювального колективу вже не пригадую, але пам’ятаю, що він був із Бієло-Полє.



На цьому все про Чорногорію. Дякую!