Східні Католицькі Церкви: Сирійські Католицькі Церкви, Католицькі Церкви Африки і Вірменії

[taras_palkov]

Східні Католицькі Церкви — це двадцять три східно-християнські sui iuris (автономні) окремі Церкви Католицької Церкви. Незважаючи на те, що вони відрізняються від Латинської Церкви, усі вони перебувають у повному євхаристійному спілкуванні з нею та між собою, визнають верховну владу Папи Римського і при цьому зберігають власну богослужбову традицію, обрядовість, церковну організацію та літургійну мову. Сьогоднішня моя розповідь буде про десять із них, які входять до групи Сирійських Католицьких церков, а також про Католицькі Церкви Африки і Вірменії.


Халдейська Католицька Церква веде свій початок від Церкви Сходу, яка була заснована в Парфянській імперії. У «Діяннях Апостолів» згадується парфян як тих, кому апостоли проповідували в день П'ятидесятниці (Дії 2: 9. Апостол Тома, Тадей з Едеси та апостол Варфоломій вважаються його засновниками.

На фото монастир Раббан Гормізд, у горах на північний схід від Алкоша, історично найвизначнішого монастиря халдейської католицької церкви.


Католики-халдеї — це більшість ассирійців в Іраку, корінне населення Північної Месопотамії. Вперше ця Церква утворилася через суперечку, відому як розкол 1552 р., який розділив Церкву Сходу на дві релігійні групи. Очолює церкву халдейський католицький патріарх Вавилона. Використовує у своїй літургії східносирійський обряд сирійською мовою та григоріанський календар. Штаб-квартира патріарха халдеїв знаходиться в соборі Марії-Матері Скорботи, Багдад, Ірак, з 1950 року очолює Католикос-Патріарх Луї Рафаель I Сако. Раніше резиденція патріарха знаходилась була в Аміді, відомій по-турецьки як Діярбакір. За даними 2010 році халдеїв налічувалося 490 371, з них 310 235 (63,27%) проживали на Близькому Сході (переважно в Іраку).



Інша східна католицька церква, що теж використовує східносирійський обряд, але знаходиться географічно значно східніше - на півострові Індостан це Сиро-малабарська Католицька Церква. Раніше сиро-малабарці були за чисельністю другою (після УГКЦ) східно-католицькою церквою, а нині враховуючи демографічний приріст населення в Індії, вже знаходиться на першому місці.



У 1498 році на Малабарське узбережжі Індії прибули кораблі португальського мореплавця Васко да Гами. Португальські місіонери, що були послані в Індію, на свій подив зустріли в нових землях невідому їм давню християнську церкву, яка вела свій початок від євангелізаційної діяльності апостола Томи в І столітті (деномінацій християн Томи). Таким чином, це індійська частина сирійського християнства за літургією та спадщиною одна з найдавніших у світі.

На фото можна побачити хрест святого Томи — давні хрести, які вживалися давніми християнськими громадами святого Томи в Індії, які походять від часів євангельської діяльності цього апостола в І ст.


Найбільш рання організована християнська присутність в Індії датується IV століттям, коли перські місіонери традиції східно-сирійського обряду, члени тієї церкви, що згодом стала Церквою Сходу, утвердилися на території сучасних Керали та Шрі-Ланки (на мапі на самому півдні Індостану, Шрі-Ланка тут не позначена). Це переважно представниками етнічної групи малаялі, які розмовляють малаяламською мовою, хоча серед різних єпархій за межами Керали є таміли, телуги та північні індуси.



Богослужіння не зазнало істотних змін з перших століть християнства в Індії аж до прибуття португальців. У період з 1600 по 1896 рік літургія зазнала сильної латинізації — ревні португальські місіонери, не знаючи добре місцевих мов і побоюючись, що вони наповнені усілякими єресями богослужбові книги вилучили і частину їх знищили. На латинський манер були змінені літургійні шати священиків, оздоблення церков, внесені зміни в міссал, наблизили східно-сирійську літургію до латинської. Вплив латинізаці добре помітний на прикладі цього сиро-малабарського вівтаря, який мало чим відрізняється від португальського ретабло.



Божественна Літургія, яка східносирійською арамейською мовою називається Свята Курбана й означає «Євхаристія». Під час святкування Курбани священики та диякони одягають вишукане вбрання, яке є унікальним для Сиро-Малабарської католицької церкви. Найурочистішою формою Святої Курбани є та частина, яка називається Раса (Переєствлення), що буквально означає Таємниця».



У літургійному богослужінні Сиро-Малабарської Церкви використовується традиційна для халдейського обряду древня літургія Тадея і Марію (Адда і Марі). Чин цієї літургії склався на рубежі IV і V століть і зберігся практично без змін з V століття. Традиційно приписується апостолу від сімдесяти Таддею та першому єпископу міста Селевкії Марію.
Літургія Тадея і Марія характеризується рядом особливостей. У літургії незвичайна анафора, що відрізняється від візантійських і латинських анафор: анамнесис не містить установчих слів Христа, епіклеза не включає в себе молитви про преложении дарів і переходить в оригінальну заступницьку молитву, завершальну анафору.



Богослужіння сиро-малабарців зазнало також на собі значного юдейського впливу і містить безліч символічних зв'язків з Єрусалимом і єврейською культурою. У зв'язку з недостатністю в Індії виноградного вина і пшеничного хліба в таїнстві Євхаристії використовуються коржі з рисового борошна і пальмове вино.

Історична мова богослужіння східно-сирійського обряду — сирійська. Використання сирійської мови в Сиро-малабарській церкві тривало протягом усього її історії, незважаючи на повну втрату в Середні століття будь-яких зв'язків з Близьким Сходом і Сирією. Багато в чому цьому сприяло переконання, що сирійська мова близька або ідентичний мові, якою розмовляв Христос.

Католицизм в межах Сиро-Малабарської Церкви унікальний тим, що він інкультурується традиційними індуїстськими звичаями, які є невід'ємною частиною традиційної індійської культури. Вчений і теолог Плейсід Подіпара описує Церкву як «індуїстську (індійську) у культурі, християнську (католицьку) у релігії та східну (східно-сирійський обряд) у поклонінні».
Починаючи з 1968 року літургія поряд з сирійським відбувається на англійській мові і мові малаялам.



У другій половині XX століття в церкві зародився рух за очищення східно-сирійської літургії від пізніших латинських запозичень. Новий міссал сиро-малабарської літургії максимально наближений до історичної східно-сирійської був затверджений папою Пієм XII в 1957 році, а перша літургія з нього була відслужена в 1962 році.
Введення нового місалу, а також літургійна реформа Другого Ватиканського собору привела до певної анархії в літургійному житті церкви. Не всі діячі церкви були задоволені реформами і процесом делатінізації.



А тепер перенесімося на Близький Схід в Ліван, де разом із мусульманами живуть і християни, із них найчисленішою групою є представники Маронітської Католицької Церкви.
За даними маронітської церкви, у 1994 році в Лівані було приблизно 1 062 000 маронітів, що становило близько до 32% населення. Згідно з умовами угоди про Національний пакт між різними політичними та релігійними лідерами Лівану, президентом країни завжди був християнин-мароніт. Маронітом також був один із найвідоміших святих 20 століття - святий Шарбель.



На фото поклоніння мощам святого Шарбеля у Австралії.



Мароніти — християнська група, частина арамейського народу, представники якої дотримуються Маронітської церкви з найбільше число яких традиційно проживало навколо Ліванських гір в Лівані.

Фото з https://www.adventurous-travels.com/posts/qadisha-valley-lebanon-rock-monasteries-and-churches


Історія Маронітської Католицької Церкви розпочалась у VII столітті в межах Сирійської Церкви. У VI столітті перед Сирійською Церквою постала величезна проблема – монофізитський розкол. Частина духовенства і віруючих Сирійської Церкви прийняли монофізитську христологію, осуджену Халкедонським Собором. Христологічні дискусії та історично-політичні обставини спричинили розділення Сирійської Церкви на Антіохійську та Сиро-Яковитську. Антіохійська Церква отримала підтримку Візантійської імперії, натомість Сиро-Яковитська Церква опинилася в опозиції. В той час над Візантійською імперією нависла небезпека арабського завоювання. Для імперського уряду було вкрай важливо зберегти міцність Сирії, яка була найближчою до арабів частиною Візантійської імперії. Богословські диспути і церковний розкол робив Сирію слабкою і вразливою перед небезпекою арабської анексії. Ці обставини змусили візантійський уряд шукати шляхів вирішення проблем Сирії. У 610 році візантійським імператором став Іраклій І, який поставив собі за ціль подолати внутрішні протистояння в імперії та примирити Церкви. З цією ціллю імператор доручив Константинопольському Патріарху Сергію І розробити такі богословські формулювання, які б задовольнили і православних, і монофізитів, та сформувати цим ученням площину для об’єднання. Відмінність між православними і монофізитами полягала у різних уявленнях про поєднання Божественної і людської природ у Христі: православні вчать, що Христос володіє двома природами (Божою і людською), поєднаними однією особою; натомість монофізити вчать, що Божа природа у Христі повністю поглинула його людську природу, тому Христос має тільки одну особу та одну Бого-людську природу. Патріарх Сергій І почав навчати, що у Христі дві природи, але одна воля і одна енергія. Це вчення 322 отримало назву монотелітство. Коли Патріарх Сергій почав проголошувати своє вчення, частина православних та частина монофізитів захопилися ним, і прийняли за власну доктрину. Але більшість православних і монофізитів побачили у цьому вченні єресь. В результаті, монотелітство не об’єднало православних і монофізитів, а створило новий напрям у християнстві та ще одну групу у Сирійській Церкві.

Монастирі в долині Кадиша Фото з https://www.adventurous-travels.com/posts/qadisha-valley-lebanon-rock-monasteries-and-churches


У 668 році на імператорський трон зійшов Константин IV Погонат, який усвідомив недоречність проекту імператора Іраклія та Патріарха Сергія, і побачив, що Сирія внаслідок цих дій не об’єдналась, а ще більше розпорошилась. У 680-681 роках відбувся Третій Константинопольський Собор (Шостий Вселенський), на якому монотелітство було засуджене як єресь. Собор звільнив Антіохійського Патріарха Макарія І за його прихильність до монотелітства, а його катедру зайняв Патріарх Теофан. Рішення Собору не вирішили проблеми Церкви в Сирії. Більшість монотелітів не погодилися з рішеннями Третього Константинопольського Собору. Монотеліти зосередилися переважно у ліванських горах і фактично не підтримували контакти з Патріархатом. У 687 році Патріарх Теофан помер, і на його місце обрали Патріарха Севастіана. В той час монотеліти вже настільки відділилися від Антіохійського Патріархату, що мусіли обдумати власну структуру. Центром їхнього благочестя став монастир Святого Марона, іменем якого нова община почала себе називати. У 687 році, коли Антіохійським Патріархом став Севастіан, мароніти обрали власного Патріарха Івана Марона І. У 694 році візантійський імператор Юстиніан ІІ почав війну проти маронітів. В ході цієї війни був зруйнований монастир Святого Марона. Мароніти масово покинули Сирію і перебралися в Ліван. Арабські завоювання змусили маронітів зосередитися на одній території, яка пролягала в ліванських горах між Бейрутом і Тріполі. До сьогодні ця територія є повністю християнською, і є місцем найбільшої концентрації християн у всьому арабському світі. Перебування маронітів серед арабів не було легким.

Вхідний діалог у маронітській Месі

Watch on YouTube

Найбільшим щастям для них стали хрестові походи. Як тільки хрестоносці ввійшли на Близький Схід, мароніти побачили у них порятунок. І справді: в час панування хрестоносців на Близькому Сході, мароніти розквітли настільки, що стали непереможною силою в межах арабських володінь. Воднораз, під час перебування хрес-тоносців мароніти отримали можливість підсилити свій контакт із Католицькою Церквою. Мароніти, як і пізніше мелкіти, заявили, що Антіохійська Церква, спадкоємцями якої вони, поряд із іншими Церквами, є, не має жодного відношення до великої схизми 1054 року. Під час великої схизми відбулось розірвання відносин між Константинополем і Римом, але мароніти в цьому участі не брали. В час, коли Патріархи Антіохійської Церкви перебували в Константинополі і потрапили під грецький вплив, мароніти вже не належали до Антіохійської Церкви, і Константинополь не міг нав’язати їм нелюбов до Риму. Коли у VIII столітті на 40 років була перервана традиція Патріархів Антіохійської Церкви, маронітські Патріархи продовжували перебувати зі своєю Церквою. Все це виразилось у формуванні позиції маронітів: під час великої схизми 1054 року Константинополь розірвав відносини з Римом, але мароніти в цьому участі не брали, і тому ніколи не перебували в розколі з Католицькою Церквою. Складні історичні обставини перешкоджали у підтримуванні відносин між католиками і маронітами, але в 1182 році мароніти заявили про своє сопричастя з Католицькою Церквою. Це сопричастя мароніти підтверджували в 1445 році на Флорентійському Соборі.Олег ШЕПЕТЯК "IСТОРIЯ РЕЛIГIЙ"

Середньовічні іфрески з Лівану (https://syriacpress.com/blog/2022/04/29/medieval-frescoes-of-lebanon-part-1/)


Ще однієї унійної церквою Близького сходу є Католицька-Мелкітська Церква.
Католики-мелкіти ведуть свою історію від перших християн Антіохії, де християнство було запроваджено ще святим апостолом Петром. Церква мелькітів пов'язана з Грецькою православною церквою Антіохії і мабуть є найближчою до нас за духом зі всіх тут описаних. Фото, що нижче також про це свідчать.



У перекладі з арабської (Malaki) та сирійської (malkaya) слово «мелькіт» (мелхіт) означає «царський» або «імператорський». Спочатку це слово вживалось на теренах Сирії та Єгипту в негативному значенні, оскільки воно було пов'язане з розколом східного християнства після Халкедонського Собору 451 року.
Історична мова богослужіння — грецька, проте в наш час Богослужіння проводяться також арабською, а в парафіях діаспори — англійською та іншими мовами.



Ще однією Східною Католицькою Церквою західно-сирійського обряду є Мелкітська Католицька Церква. Вона виникла в лоні Антіохійської Церкви. За свою історію Антіохійська Церква стала плацдармом гострих богословських диспутів і складних протистоянь. Саме в лоні Антіохійської Церкви сформувалась єресь несторіанства, осуджена Ефеським Собором. Ця єресь провела богословську межу між Ассирійською Церквою Сходу та іншими християнськими Церквами. В Антіохійській Церкві прижилась єресь монофізитства, яка призвела до розколу VI століття і виокремлення Сиро-Яковитської Церкви з Антіохійської Церкви. В Антіохійській Церкві активно розвинулась і монотелітська єресь, яка призвела до маронітського розколу VIII століття. З іншого боку, Антіохійська Церква є матірною для Константинопольської, Єрусалимської, Грузинської, Кіпрської, а також за посередництвом Константинопольської Церкви вона стала джерелом для всіх Східних Церков слов’янського світу. Під час великої схизми 1054 року, коли Константинопольська і Римська Церкви розірвали свої відносини, Антіохійська Церква стала найбільшим противником розколу, а Антіохійський Патріарх Петро ІІІ виступив найбільшим поборником церковної єдності. Арабське Розділ Завоювання Сирії послабило статус Антіохійського Патріархату, а коли Сирія і Греція опинилися під владою Османської імперії, віруючі Антіохійської Церкви, велика частина яких були греками, були включені у грецький міллет, етнархом якого був Константинопольський Патріарх. Унаслідок цього, в Антіохійській Церкві почалась активна еллінізація. Найбільш дискутованим питанням в Антіохійській Церкві впродовж століть було питання про відношення Антіохійської Церкви до великої схизми 1054 року. Велика схизма була розірванням відносин між Константинопольською і Римською Церквами. Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська Церкви в цьому розколі участі не брали. Антіохійський Патріарх у час схизми виступав її гострим критиком. Після розколу Антіохійська



Церква підтримувала тісні відносини з Римом. В період арабського завоювання Сирії, коли Антіохійські Патріархи перебували в Константинополі, і в період турецького завоювання, коли Антіохійський Патріархат опинився під владою Константинопольського, сирійські християни силою самого історичного факту були вимушені сприймати позицію Константинополя. Однак, в Антіохійській Церкві впродовж століть велась суперечка двох партій. Представники проримської партії вважали, що велика схизма є справою Константинополя і Риму, і сирійців вона не стосується, а тому Антіохійська Церква ніколи не розривала відносини з Римом. Представники проконстантинопольської партії вважали, що велика схизма має значення і для Антіохійської Церкви ...У 1724 році про-константинопольська партія в Алеппо обрала Патріархом Сильвестра, а про-римська партія в тому самому році в Дамаску обрала Патріархом Кирила Танаса. Так, у 1724 році Сирійська Церква розділилась на Антіохійську Православну Церкву та Мелкітську Католицьку Церкву. Ці обидві Церкви, поряд із Сиро-Яковитською та Маронітською Церквами, є спадкомицями древнього Антіохійського Патріархату. Мелкітська Католицька Церква ввійшла в сестринські відносини з Римо-Католицькою Церквою не шляхом укладення унії, а ствердженням відвічної і нерозривної єдності християнства. 13 серпня 1729 року Папа Бенедикт ХІІІ затвердив титул Кирила Танаса як Патріарха Антіохійського і всього Сходу. Розділення двох Сирійських Церков у 1724 році мало й етнічний відтінок: в Антіохійській Церкві залишилися переважно сирійські греки, а в Мелкітській Католицькій Церкві залишились араби-християни. Олег ШЕПЕТЯК "IСТОРIЯ РЕЛIГIЙ"

Грецька мелькітська базиліка Святого Павла Харісса, Ліван


Сирійська Католицька Церква. Самоназва віруючих цієї церкви – “сурійам католум” (сирійські католики). Вони є дуже маленьким відгалуженням яковитської церкви. Стосунки Ватикану з цією церквою розпочинаються ще в XV столітті. На Флорентійському соборі був проголошений декрет унії з яковитами (4 лютого 1442 р.).Більшість яковитів вписали цей декрет до своїх церковних книг, але у зв’язку з великою відстанню до Риму та потужним натиском арабів унія не досягла сподіваного результату. Стосунки Риму з сирійцями відновилися аж у XVII ст., коли до Сирії й Лівану почали прибувати місіонери ордену капуцинів. В 1633 році була створена перша уніатська старосирійська єпархія. Османський султан визнав її спеціальним фірманом. У 1783 році в цій церкві перемогли прихильники католицького напрямку, які обрали свого патріарха. Він був затверджений папою як Сиріацький патріарх Антіохії.



Сирійську католицьку церкву нині очолює Мор Ігнатій Йосип III Юнан, який є патріархом з 2009 року. Антіохійський патріарх має титул Патріарха Антіохійського та всього Сирійський католицький патріарх завжди бере на додаток до іншого імені ім’я «Ігнат» - як наслідування від святого й мученика Ігнатія Богоносця - одного з перших єпископів Антіохії.

На фото сім'я сирійських католики з Багдаду.


Сиро-маланкарська Католицька Церква використовує Божественна літургія західносирійського обряду святого Якова й відправляється на малаяламській, сирійській, англійській, тамільській та гінді, використовуючи григоріанський календар. Вона є однією з двох Східно-Католицьких Церков в Індії, інша — Сиро-малабарська католицька церква, яка використовує літургію східносирійського обряду. Сирійсько-католицька церква Маланкари веде свій початок, як і сиро-малабарці від місій апостола Томи в I столітті.Сиро-Маланкарська Католицька Церква налічує 458.015 віруючич й Переважна їх більшість мешкають у штаті Керала в Індії.



У XV столітті на індійському узбережжі висадилися португальські мореплавці, які зустріли там на свій подив давню християнську церкву, яка була прийнята в літургійне спілкування з Римом. Португальці не поставились з повагою до місцевої традиції та почали діяльність щодо поступової латинізації церкви. Це призвело до численних розколів і негараздів серед християн апостола Фоми.
У 1653 році значна їх частина заявила про розрив відносин з Римом. Оскільки древні зв'язки з Ассирійською церквою Сходу до XV століття були втрачені, пошуки цією групою союзників привели їх до контактів з давньосхідною Сиро-яковитською Церквою. У 1665 році патріарх цієї церкви погодився послати єпископа очолити громаду за умови, що вона прийме сирійську монофізитську христологію і західно-сирійський (антиохійський) літургійний обряд. Ця група стала автономною Церквою в рамках сирійського патріархату та відома під назвою Маланкарська Церква. Інші християни апостола Фоми залишилися в сопричасті з Римським єпископом, поклавши таким чином початок Сиро-малабарській католицькій церкві та зберігаючи східно-сирійський обряд.



Рим втім не полиишав спроб відновити втрачене спілкування з західно-сирійською Маланкарською церквою. У XVIII столітті було здійснено ряд спроб відновлення єдності, що не увінчалися успіхом. У 1926 році п'ять єпископів маланкарців увійшли в конфлікт з ієрархією Сиро-яковитською церквою і почали переговори зі Святим Престолом. Натомість Сирійсько-католицька церква в Маланкарі була створена 20 вересня 1930 року внаслідок профспілкового руху під керівництвом єпископа Мар Гіваргезе Іваніоса, коли вона відокремилася від Маланкарської церкви та увійшла в спілкування з Католицькою церквою.



Природною умовою Ватикану була відмова від монофізитства та прийняття решти католицької догматики. Зі свого боку Святий Престол погодився прийняти священників і єпископів маланкарців та зберегти за ними їх західно-сирійський обряд. На таких умовах погодилися возз'єднатися з Католицькою церквою двоє єпископів і кілька священиків, які були 20 вересня 1930 року урочисто прийняті в Католицьку церкву. Цей день фактично є датою народження нової Сиро-Маланкарської Католицької церкви західно-сирійського обряду. Олег ШЕПЕТЯК "IСТОРIЯ РЕЛIГIЙ"



Коптська Католицька Церква. На Літургії католиків-коптів я був присутній і розповідав про це в одному зі своїх постів - https://taras-palkov.livejournal.com/55013.html
Наступне фото теж звідти



Коптська Католицька Церква використовує александрійський обряд та григоріанський календар й унікальна тим, що серед східних католицьких церков вона використовує коптську мову (походить від давньоєгипетської, звідси і назва) у своїй літургії.



Перша спроба унії Коптської Церкви з Римом відбулась у рамках Флорентійського Собору. Коптська Церква підписала Флорентійську унію у 1442 році, однак цей акт не отримав подальшого розвитку, і унія залишилась тільки на папері. Реальна унія була укладена в 1741 році. (на жаль, мушу скорочувати) ...Поширення коптів-католиків у Єгипті дозволило повернутися до цієї ідеї в кінці ХІХ століття. В 1895 році Папа Лев ХІІІ відновив Коптський Католицький Патріархат, а архиєпископ Кирил Макайр став апостольським адміністратором Церкви. В 1898 році Кирил Макайр став першим Патріархом коптів-католиків.Сьогодні Коптська Католицька Церква налічує 187.320 віруючих. Її глава носить титул Патріарха Олександрії; його резиденція знаходиться в Каїрі. Церква має сім єпархій у Єгипті. Олег ШЕПЕТЯК IСТОРIЯ РЕЛIГIЙ

Ефіопська Католицька Церква (амх. የኢትዮጵያ ካቶሊክ ቤተ ክርስቲያን; лат. Ecclesia Catholica Aethiopica) — дотримується христологічної доктрини Халкідонського собору, визнає Filioque та приймає загальну юрисдикцію Папи Римського. Ці пункти відрізняють її від Ефіопської православної церкви Тевахедо, орієнтальної православної церкви, до складу якої входить більшість християн країни.

На двох фото, що нижче - знамениті скельні монастирі Ефіопії


Ефіопська Католицька Церква дотримується александрійського літургійного обряду, що використовується Ефіопською православною церквою Тевахедо та Коптською церквою. Літургійною мовою є ґеез, семітська мова, яка вийшла з щоденного вжитку кілька століть тому.

Християнство в Ефіопії з'явилося в часи диякона Філіпа, одного з апостолів з 70, що проповідував на цих землях. Першим єпископом Ефіопії став святий Фрументій, він же розбудував перші церковні структури Ефіопії, підпорядковані Олександрійському патріарху. У V ст. ефіопська церква, як і більша частина Олександрійської церкви прийняла монофізитство, і, після Халкідонського собору 451 року, опинилася у розколі з Римом. Церква дохалкідонської традиції продовжує свій розвиток в Ефіопії і вдома як Ефіопська Православна Церква.



У XIV столітті місіонери Католицької Церкви активізували проповідницьку діяльність в країни. В 1439 у папа Євгеній IV звертався до імператора Ефіопії із закликом укласти унію, однак пропозиція була відкинута. Зміцнення військово-політичних зв'язків між Ефіопією і Європою відбулося в XVI столітті, коли християнська Ефіопія насилу стримувала атаки мусульман. Португальська військова допомога допомогла Ефіопії в 1543 році розбити мусульманську армію.



В XVII столітті активізувалися спроби укладення унії, але успішними вони стали лише в 1839 році, коли в країні почали працювати місії Отців Лазаристів та капуцинів, в 1849 у був організований апостольський вікаріат. Першим апостольським вікарієм Ефіопії став святий Юстин де Якобіс, який зумів частково переломити вороже ставлення місцевого населення до католиків своєю благодійною діяльністю і твердою підтримкою ефіопського обряду. Остаточний дозвіл на вільну діяльність католиків в країні було отримано лише в 1889 році. У цей же період під контроль італійців перейшла Еритрея, де активізувалася католицька місія, в результаті чого число католиків ефіопського обряду зросла. Сьогодні Етіопська Католицька Церква налічує 70.832 віруючих.



В 1993 році Еритрея знову стала незалежною.У січні 2015 р. Папа Франциск заснував Еритрейську Католицьку Церкву як sui iuris східно-католицьку церкву, надавши їй автономію від Ефіопської католицької церкви. До Еритрейської Католицької Церкви належать 167.722 віруючих, що становить близько 5% населення країни.



Вірменська Католицька Церква. Фото, що нижче за винятком першого розповідають про вірмен-католиків невеликого монастирського сотрова Сан-Лаццаро-дельї-Армені, у двох кроках від Лідо ді Венеція, де група вірменських монахів живе і працює вже більше ніж 300 років.
У мене також є фото з двох Літургій вірмен у Львові (https://taras-palkov.livejournal.com/50654.html , https://taras-palkov.livejournal.com/51159.html) - моє рідне місто відіграло значну роль в історії Унії вірмен із Римом.
Львівський вірменський храм дуже цікавий, як з огляду історії, так і архітектури, і мистецтва. Про чудові фрески цього храму можна прочитати тут - https://zalgalina.livejournal.com/46742.html



Історія Вірменської Католицької Церкви сягає ХІІ століття. У 1080-1375 році існувало Килікійське вірменське королівство, яке об’єднало частину тогочасного вірменського народу та підтримувало тісні зв’язки зі Західною Європою з ціллю захиститися від мусульманської анексії. В 1187 році килікійським князем став Левон ІІ, який підтримав хрестоносців та провів масштабні адміністративні реформи у своїй країні.



Оскільки Ечміадзинський Католикос перебував на території, окупованій мусульманами, він не міг здійснювати управління Церквою в Килікії. З цієї причини виник Килікійський Католикосат. Тісні зв’язки із 334 Західною Європою дозволили вірменам ближче познайомитись із Католицькою Церквою та навести добрі відносини із Заходом. Врешті, в кінці ХІІ століття Килікійський Католикосат відновив єдність із Католицькою Церквою, а Левон ІІ був коронований представниками Папи Римського на короля Килікії. Левон ІІ намагався поширити унію також серед вірмен поза Килікією, однак мусульмани не допустили до того, щоби унію підтримав Ечміадзинський Католикос.



В 1375 році Килікійське королівство припинило своє існування. Нові політичні обставини знищили унію, але залишилися численні її прихильники. Друга спроба відновити єдність відбулась на Флорентійському Соборі 1439 року. Однак, ця унія не змогла утвердитись у складних політичних умовах. Втім, у Вірменській Церкві завжди було багато прихильників унії. Утворення Вірменської Католицької Церкви, яка існує й до сьогодні, відбулось у 1630 році у Львові. В 1364 році була створена Львівська вірменська єпархія. Львівські вірменські єпископи, на відміну від єпископів у Вірменії, могли підтримувати тісні контакти з римо-католицьким та греко-католицьким духовенством в Україні і Польщі.



Врешті, у 1630 році львівський вірменський єпископ Миколай Торосович склав католицьке визнання віри і відновив єдність із Католицькою Церквою. В 1635 році Папа Урбан VIII надав Торосовичу титул архиєпископа. Так була відновлена Вірменська Католицька Церква. Центром єпархії залишився вірменський собор у Львові. Вірменська католицька єпархія існувала до 1954 року. Радянський уряд проводив винищення ВКЦ так само жорстоко, як і знищення УГКЦ.



В 1938 році помер львівський вірменський католицький архиєпископ Йосиф Теофіл Теодорович, і його катедру зайняв Діонізій Каєтанович. В 1943 році Каєтанович був арештований гестапо за переховування євреїв, а в 1945 році його арештували радянські спецслужби. В 1954 році він був страчений. Так припинилось легальне існування Львівської вірменської католицької єпархії. Частина вірмен-католиків перейшли до Вірменської Апостольської Церкви, а частина перейшла у підпілля. Після розпаду СРСР та отримання незалежності Вірменії, Вірменська Католицька Церква почала своє відродження. Відновились парафії ВКЦ і в Україні. Незважаючи на те, що Львівський вірменський собор від 1630 року до його закриття у 1945 році належав вірменам-католикам, у 2000 році уряд віддав його не Вірменській Католицькій Церкві, а Вірменській Апостольській Церкві. Сьогодні Вірменська Католицька Церква налічує 757.726 віруючих. Офіційний титул глави Церкви – Католикос-Патріарх Килікії. Його резиденція знаходиться в Бейруті. Найбільше вірмен-католиків мешкають у Північній Вірменії, Сирії, Лівані. Також Церква має свої єпархії в Нью-Йорку, Парижі, Буенос-Айресі тощо.Олег ШЕПЕТЯК "IСТОРIЯ РЕЛIГIЙ"