Барі (Bari). Святий Миколай. Частина 1

[taras_palkov]

Ой, хто, хто Миколая любить,
Ой, хто, хто Миколаю служить,
Тому Святий Миколай
На всякий час помагай,
Миколаю!
(українська народна пісня)

Про Барі не так давно написав мій друг у ЖЖ sibeaster. Переглядаючи його фото самому стало цікаво: а що ж сфотографував я у далекому 2011 році? Бо зрадниця-пам’ять хоч і залишила приємні емоції від паломництва нашої групи, але стерла багато як важливих речей, так і малозначущих деталей. На щастя, залишилися хоч фото. І чим їх більше, тим повнішу картину мозок здатен відтворити. Як виявилося, маю їх досить, хоч часу ми у Барі, як завжди, мали зовсім мало. Є навіть щось з романського мистецтва, про яке я на той час мав дуже поверхневе уявлення. Як результат, пропоную Вашій увазі пост, присвячений Барі й св. Миколаю. Зазначу ще, що в значній мірі ця розповідь буде опонувати постам sibeaster, до якого я хоч і відношусь з повагою, але в певних суттєвих питаннях християнської віри наші погляди, на жаль, розходяться.


Про святого Миколая – єпископа Мирлікійського, що жив IV ст. у Малій Азії детально можна прочитати тут.
Я ж лише закцентую увагу на деяких моментах. Так, на сьогоднішній день відомо, що життєпис цього святого насправді містить оповіді про життя двох святих – св. Миколая Мирлікійського і св. Миколая Пінарського (Синайського), що тісно переплелися між собою. Виявилося, що у першій пол. Х ст. невідомий автор помилково доповнив життєпис св. Миколая Мирлікійського епізодами з життя св. Миколая Пінарського, що також жив у Лікії, але у VI ст. Пізніші автори, переписуючи життєпис святого, повторювали помилку, тому зараз дуже складно розділити життя цих двох святих. Це відкриття викликало гостру дискусію у Католицькій Церкві. У кінцевому результаті було вирішено залишити культ св. Миколая, але «очистити» його біографію від пізніших нашарувань.
Народився Миколай між 270 та 286 роками у Малій Азії в родині заможних людей. У дитинстві вирішив присвятити життя богослужінню. Рано став священиком. Спадок батьків до останньої монети Миколай роздарував біднякам. Не чекав, щоб у нього просили допомоги, сам шукав бідних, аби допомогти. Багато років служив єпископом у Мирах Лікійських (сучасна Анталія у Туреччині). Тому Миколай іще – Мир Лікійський. Помер святий Миколай приблизно у 342 р. День смерті святого відзначають як День Святого Миколая щороку 6 грудня (церкви, що користуються Юліанським календарем, відзначають це свято 19 грудня).
Спочатку могила св. Миколая була лише місцем паломництва для місцевих мешканців, але згодом його вшанування поширилося на всю Лікію. Культ святого починає набирати популярність у VI ст. Близько 565 р. один з ченців згадував, що по дорозі до Єрусалиму відвідав Мири і побував у храмі св. Миколая, де зберігаються його мощі. У 553-555 р. згадується про храм св. Миколая у Константинополі, а у 860 р. – у Римі. Починаючи з ІХ ст. культ святого поширюється на всю тодішню Європу.
Як же ж мощі святого потрапили з Лікії у Барі? Відомо, що після смерті тіло християнського священика зберігалося у саркофазі в Мирах. За переказом, коли на Лікію почастішали напади турків-сельджуків в ХІ ст., щоб врятувати святиню, а одночасно і піднести свій авторитет, мешканці найбільшого у південно-східній Італії міста-порту Барі вислали кілька кораблів до Мири. При цьому у барійців буле ще конкуренти – венеційці. Однак, до берегів Лікії першими дісталися човни з Барі. Їх розвідка з’ясувала, що мешканці міста переховуються в горах, а саму Лікію захопили мусульмани, тому експедицію було відкладено.
Коли за деякий час барійці повернулися, то сельджуків уже не було, а мешканці ще не встигли повернутися до міста. В соборі св. Миколая вони застали кількох монахів, котрих спробували підкупити, щоб довідатися, де зберігаються мощі святого. Коли підкуп не подіяв, вони почали погрожувати, і тоді один з монахів показав місце у вівтарі храму, де під підлогою знаходився саркофаг зі святинею. Не гаючи часу, барійці розбили підлогу, а потім і мармуровий саркофаг, у котрому знайшли мощі, що були занурені у пахучу рідину – миро. Оскільки часу було обмаль, бо мешканці Міри могли у будь-який момент повернутися до міста, барійці у поспіху залишили частину мощів і негайно відпливли.
8 травня кораблі повернулися до Барі і скоро радісна звістка облетіла все місто. Наступного дня, 9 травня, мощі святителя Миколая урочисто перенесли до церкви св. Стефана, що знаходилася недалеко від моря. Через рік для привезеної святині була побудована церква на честь святителя Миколая і освячена папою Урбаном II.
Під час першого хрестового походу до Мири прибули венеційці… і повторили всі «подвиги» своїх попередників: монахи під погрозами показали розбитий саркофаг. Частина мощів святого, а також останки з інших поховань у підземеллях собору були перевезені до Венеції. Після цих подій впродовж майже тисячі років мешканці Венеції заперечували, що справжнє тіло святого Миколая знаходиться в Барі, а переконували, що воно покоїться саме у їхньому місті. Як завершилася розв’язка цієї, можна сказати детективної, історії – про це в другій частині моєї розповіді.
Оскільки мощі були викрадені, то цю подію не святкують ані в Греції, ані в багатьох інших православних країнах. Натомість в католицькій церкві вже 22 травня 1089 р. Папа Урбан ІІ встановив свято перенесення мощів св. Миколая Чудотворця.
Відомо, що на Маларському соборі (10-15.09.1089 р.), скликаному папою Урбаном II для примирення церков, брала участь й делегація Київської православної митрополії, яку благословив Митрополит Київський і всієї Руси Іван ІІI. Члени цієї місії були у м. Барі на освячені перенесеної гробниці св. Миколая.
Нагадаю ще, що київський князь Володимир ніякого православ’я не приймав, бо церковний розкол стався в 1054 р. А Хрещення Русі на 66 раніше - в 988 р.
Від самого початку вшановували це свято і на Русі-Україні, прозване у народі, на відміну від «Зимового» (6/19 грудня – день смерті святого), «Літнім Миколаєм». Таке вшановування є прямим свідченням значного впливу західного християнства на політику Київської Русі.
Особливим шанувальником святого в Україні був переяславський єпископ Єфрем II (1090-1093 pp.). Саме з його ініціативи у Київській митрополії (поряд з святкуванням 19 грудня) було введено празник перенесення мощів святого з Мир до Барі 22 травня. Той же ієрарх переклав житіє та опис чудес св. Миколая з грецької на церковнослов’янську мову, записав і спопуляризував чуда, що сталися в Києві завдяки святому, зокрема чудо врятування потонулої у Дніпрі дитини.
Нині ми можемо стверджувати, що св. Миколай є чи не найшанованішим в Україні святим, що й відобразилося у спорудженні сотень церков на його честь. Найдавнішими вважають ротонду в Перемишлі X-XI ст. і храм на могилі Аскольда у Києві др. пол. XI ст. Крім цього, обов’язковою є присутність св. Миколая в українському іконостасі. І незважаючи на насадження культу «Діда Мороза-Красного носа» в радянські часи саме св. Миколая з нетерпінням чекають діти (і навіть дорослі :)) у ніч з 18 на 19 грудня, що свідчить про незнищенність його образу.

А тепер про нашу подорож. У стару частину міста (бо є ще й нове місто) наша група потрапила досить пізно, майже перед самим закриттям базиліки св. Миколая. Сама базиліка є одним із найкрасивіших романських соборів Італії, що був побудований між 1087 і 1197 рр. під час норманського панування в Апулії. Споруда церкви зовні має суворий вигляд, що більше притаманний замкові, ніж сакральній споруді.



Собор був збудований на місці колишнього палацу катапана спеціально для зберігання мощей св. Миколая за місцевого єпископа Іллі. За переказом, бики (чи осли) з мощами святого, запряжені у віз, несподівано стали на цьому місці, з чого був зроблений висновок, що святитель побажав спочивати саме тут.
Західний фасад має три портали. Ось завершення центрального з них. В тимпані рельєф зі святим Миколаєм.



На одному з фасадів храму є ще один рельєф зі святим.



Низ головного порталу західного фасаду прикрашають фігури двох мармурових биків, що нагадують нам про історію прибуття мощей святого на місце майбутньої базиліки.



Ще фрагменти декоративного оздоблення одного з порталів.





На північній стороні розташований т.зв. «Портал левів». За майстерністю виконання його прирівнюють до знаменитого «Рибного порталу» з аналогічними сценами собору в Модені. (Про цей портал можна дізнатись з моєї розповіді тут - http://taras-palkov.livejournal.com/5220.html). А сайт барійського собору навіть наголошує на тому, що їхній портал є кращим.
Свою назву портал отримав від зображених внизу левів, які з часом дуже зруйнувались і їх тепер навіть нелегко ідентифікувати. Взагалі, слід сказати, що значна частина сцен на пораталах знищена часом. Тому інколи важко робити висновки як щодо сцен, які там були зображені, так і щодо якості їх виконання.



У архівольті «Порталу левів» зображена сцена осади лицарями на конях якогось міста. Можна припустити, що це Антіохія, яку завоював під час хрестового походу славний лицар-хрестоносець Боемунд І (князь Антіохії), якому свого часу й Барі належало. Або ж, можливо, піти ще далі – то ж звільнене місто – сам Єрусалим (ІМХО).



Боемунд І



Цікаво, що до сьогоднішнього дня на зовнішніх стінах храму збереглися вирізьблені імена 62 місцевих моряків, які транспортували мощі до Барі.

Тепер щодо мистецьких цінностей всередині храму. Із фотографуванням треба було поспішати, щоб випередити групу наших паломників, бо ж завжди хтось так чи інакше, але потрапить в кадр. На щастя, у більшості випадків мені це вдалося. Хоч так і не маю загального фото інтер’єру храму. Тому користуюсь тим, що є у вікіпедії.



Інтер’єр, як і належить романському храму, строгий, хоч і не позбавлений багатьох цікавих артефактів. Одним із них є скульптура св. Миколая в натуральну величину, створена і пофарбована вмілим майстром XVII ст.



Цю статую носять в Барі раз на рік, далі відправляють на день в море в рибальському човні, після чого урочисто переносять від гавані до базиліки. Фото з сайту базиліки – http://www.basilicasannicola.it/index.php.



Варто відзначити також вівтар, виконаний венеційським майстром Бартоломео Віваріні в другій половині XV ст.



В святилищі заходиться киворій Євстахія (близько 1115 р.), що послужив зразком для аналогічних церков в різних містах Апулії. Автор ківорію невідомий; як це часто буває, історія зберегла лише ім'я замовника – бенедиктинського абата Євстахія. Латинський напис на ківорії можна перекласти приблизно так: «Ця скинія (тобто гробниця, яка під престолом) – врата в небо; прийди, рабе добрий і вірний, і молися за себе і за людей».



За киворієм знаходиться т. зв. трон Іллі – мармуровий трон, який за різними версіями або безпосередньо споруджений при абаті (Іллі до 1105 р. – року його кончини), або ближче до кінця XII ст., але названий на честь засновника базиліки. На жаль, цей трон я тоді не розгледів. Темно було, та й в святилище тоді не пускали й нині не пускають. Тому це фото з сайту базиліки.



Спереду вагу трону несуть з гримасами гніву і печалі на обличчях два раби-сарацини, а між ними злегка підставив плече паломник. На підлокотниках сидіння, судячи по опису, розміщені зображення лева, пелікана, оленя і орла. Підніжкою для трону є спини двох левів.
Прекрасна робота, що тут й казати. Створена в епоху, в яку, за висловом, здається Гюісманса, навіть звичайний стілець був витвором мистецтва. Не те що нинішній ширпотреб…

За киворієм і троном знаходиться мавзолей польської королеви Бони Сфорци, яка була ще й герцогинею Барі і померла тут в 1557 р. Спочатку королеву поховали в місцевому соборі, але в 1589 р. дочка Бони – польська королева Анна Ягеллонка (1523-1596) – домоглася у Папи дозволу на перенесення останків матері в базиліку св. Миколая.



Цікаво, що Бона Сфорца дотична й до історії України, адже на наших землях вона володіла численними маєтками й замками: Сянком (зараз місто Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства Польщі), Торгановичами (зараз Старосамбірський район Львівської області), від чоловіка Бона отримала землі навколо містечка Рів на Поділлі, яке на честь свого рідного міста Барі королева перейменувала в Бар (тепер районний центр Вінницької області). Місто отримало герб із зображенням букв «BS» від імені королеви і могло проводити три ярмарки щороку. Два десятиліття вона володіла і Кременцем на Волині – нині райцентр на півночі Тернопільщини. Високу гору, що піднімається над містом, де стояв кам'яний замок-резиденція королеви, від якого дотепер залишилися мальовничі руїни, тут і досі часто називають Боною й розказують про саму королеву масу історій, від яких мороз по шкірі йде...

У правій частині базиліки розташовується срібний вівтар з бюстом св. Миколая угорі. Первісно створений і подарований у 1319 р. сербським королем Мілютіном для вміщення мощей святого (до цього вони лежали в мармуровому вівтарі), у 1684 р. вівтар був визнаний за такий, що не відповідає духові часу і був переплавлений на новий, вже бароковий.





Правда, у 1957 р. нові реставратори вирішили прибрати барокову роботу з крипти. Тож відновили первісний мармуровий вівтар, а срібний розмістили в храмі, де його зараз можна оглянути. Як виглядав вівтар з мощами св. Миколая до 1957 р. можна побачити на цьому архівному фото, взятому з сайту базиліки.



Парні сходи по обидва боки від святилища ведуть нас у крипту. Але про крипту і про мощі св. Миколая напишу вже у другій частині.