taras_palkov | Каппадокія – 3. Ортахісар, Музей під відкритим небом Гйореме (початок)

Продовжу розповідь про мій другий день подорожі по Каппадокії. Після оглядин монастирського комплексу Ачикасараю, церкви св. Іона в Гюльшехирі й Ухчисара мав в намірі після обіду ще оглянути Ургюп й Ортахісар. Плани, планами, але коронавірус й тут вніс свої корективи. Кількість маршруток через пандемію різко скоротилася й через це довелося чекати цілу годину, а коли долмуш приїхав, то людей у нього набралося стільки, що не було місця навіть де стати, не говорячи вже про якусь соціальну дистанцію. Багато часу було втрачено намарно, і невідомо було, які ускладнення чекають мене в далі, то ж я вирішив вже в Ургюп не їхати, а обмежитися лише Ортахісаром.

До самого Ортахісару (Ortahisar) долмуш не заїзжав, тому виходити виходити на роздоріжжі і пішки йти до селища приблизно 1 км. Але й це не все. Бо по дорозі варто звернути ліворуч і десь за той же кілометр можна дійти до дуже цікавого скельного утворення з монастирем Халач (Hallaç Manastırı).

Сонце вже починало сідати, і скелі з монастирем гарно зафарбувались променями сонця, що заходить.

З првоъ сторони сккельного утворення брили з трьох боків оточують природний двір монастиря чи за іншою версією світську резиденція багатого землевласника, яке існувало у XI ст.

Унизу вхід до собору.

Як вказує Сергєй Шихачєвський, - розміри і архітектурна виразність всіх приміщень тут допомагає зрозуміти, що Каппадокія - місце особливе, що було великим духовним і «юридичним» центром Візантійської імперії на Сході.

Отвори в скелях, це насправді голубятні, що обрамлені чудовими геометричними розписами. Розписи, щоправда, по каппадокіським міркам недавні - усього 200 років :).
Унизу від до базиліки.

Тринавова базиліка.

П'ятикупольний собор Халачу входить до числа найбільших печерних церков Каппадокії.

Три апсиди підняті на дві сходинки над навою. Нава розписана ; червоні лінії з рідкісними узорами навколо арок та капітелей. Єдиним різнокольоровим фігурним живописом є обрамлене панно в головній апсиді. Тепер зображення погано видно, але є підписи, які дозволяють встановити, що тут тут були образи Діви Марія з Немовлям, Архангела та св. Василій Великій. Зображення св. Василія в основній сцені апсиди свідчить про те, що церква, якщо не весь комплекс, була присвячена саме йому.

Бокова каплиця в соборі.

Ще якесь приміщення з підковоподбіними нішами із хрестами.

Інтер'єр наступної церкви просто залитий сонцем, промені яку щедро ллються крізь великий отвів в куполі.

В кутку на стіні знаходиться унікальний артефакт - скульптурне зображення людини зпіднятими руками. У Каппадокії такого ніде більше не зустрічається. Зате такі елементи з’являються в грузинській архітектурі, тож, цілком можливо, ця скульптура може бути результатом роботи ченців, що іммігрували сюди з Картлі чи Абхзахії.

Далі рушив до самого Орхтахісару. Мало б бути здалеку видно його знамениту скелю–фортецю, але ні. Тому по дорозі вже в селищі неодноразово запитував, чи в тому напрямку йду? Та нарешті дійшов. :-)

По дорозі відразу почав з’ясовувати скільки часу я маю до останньої маршрутки. Сказали, що сьогодні долмушів вже не буде й треба брати таксі. Ну таксі, так таксі, що поробиш. Ще десь би в Ортахісарі мала би бути невеличка скельна церква св. Ніно, про існування якої я довідався буквально напередодні поїздки. Але де ж її тут наприкінці дня у цьому «мурашнику» знайдеш?
А поки добре оглядаю Ортахісарське кале, поступово змінюючи диспозицію в західному напрямку, щоб було добре видно як сонце освітлює скелю.
По дорозі зазнимкував фотосесію однієї весільної пари. Жаль, часу не було, а то я би краще фото зробив. Дуже мені вже весільна сукня молодої сподобалась :-).

В цілому фортеця Ортахісара, нагадує учхісарську. Вона, як і остання, теж уся прорізана печерами. У скелі є 10 ярусів чи поверхів. Сьогодні фортеця в багатьох місцях, на жаль, обвалилася, або знаходиться на межі обвалу. Тому її велика частина закрита для відвідувачів.

Скеля в якості фортеці. використовувалася ще в римські часи. Своє теперішнє, назву, тобто Середня фортеця, отримала при сельджуках. У цей період кале було однією з трьох головних стратегічних точок Каппадокії на лінії Башхісар - Ортахісар - Учхисар.

Вузькі східні вулички Ортахісара мало того, що ведуть то вправо, то вліво, доводиться також опустатися то униз, то підніматися вверх. Потрапив у якийсь готель (нікого з людей не було) з чудовою терасою і видом.

На передньому плані ще якийсь готель.

По дорозі мені трапився друг, який зовсім не хотів мене відпускати.

Згодом вийшов до доброї панорамної точки на заході біля готелю Fosil Cave Hotel.

Вже по приїзді подивився в букінгу - чудовий готель. Якщо доля, дозволить мені ще раз потрапити до Каппадокїї, то треба буде там зупинитися, хоч б на одну ніч.

В Fosil Cave Hotel мені дуже помогли, особливо працівник готелю Саїд - це він на фото.

Мало того, що дозволили зробити фото з території, замовили таксі, безкоштовно напоїли чаєм і розказали дорогу до церки св. Ніно. Вона, о диво! містилася безпосередбно під самим готельним комплексом.

Згідно місцевої традиції, Свята Ніна чи Св. Ніно Каппадокійська, - просвітительна Грузії народилася і виросла в сусідньому будинку неподалік церкви. За достовірного цієї історії я ні чого сказати не можу, лише зазначу, що тепер цю печерну церкву часто відвідують грузини і залишають всередині молитовні записки з проханнями.
Основний вхід веде безпосередньо до нави, оскільки церква не має нартексу.

Всередині де-не-де збереглися чудові візантійські розписи, з-поміж яких осбливо треба виділити зображдження Христа Пантократора в консі апсиди. Обличчя Ісуса має деталізовані тіні, а виразні коричневі лінії утворюють його волосся. Ліва рука Ісуса тримає прикрашену біжутерією книгу Євангелія. Ряд концентричних кіл - очі Ісуса, збільшена голова, золотий хрестоподібний ореол, мандорла,

Зверху зображення батьків Богородиці - Йоахима та Анни. Анна носить червоний верхній одяг та головний убір, що надає їй сохожості з Дівою Марією.

Св. Георгій (?).

Отак несподівано мені вдалося побачити церкву св. Ніно в Ортахісарі і цілком задоволений від того, що побачив в той день я повернувся до Гореме.
І наступний третій мій день в Каппадокії мав би бути, за усіма прогнозами, не менш успішним. Але не тут то було. Неприємності почалися ще у вечері. Вже лягаючи спати, я про всяк випадок вирішив ще раз глянути де мій паспорт, і не знайшов його в сумці для фотоапарата, де кладу його майже завжди. Все ж я відразу не впав у відчай, бо так ніби пригадував, що вийняв його відразу по приїзді. Але точно не пам’ятав, бо це було після безсонної ночі. Тому почав шукати паспорт усюди, де тільки міг та все безуспішно. Тоді пішов на рецепцію, пояснив ситуцію. Хлопці, треба віддати їм належне, теж перейнялися й запропонували надрукувати оголошення і розвісити його завтра поблизу готелю. Далі з’ясовува в інтернеті , що мене очіквало у тому разі, коли паспорт не знайдеться . Виявилось, що треба їхати в Стамбул, писати заяву, додавати фото, чекати поки приймуть документи. Інакше кажучи, купа мороки. Тоді вирішив ще раз (в останнє) глянути за паспортом і, о диво! (другий раз в пості) – я його знайшов! Ну, слав Богу. Пішов на рецепцію, тут усі теж були за мене раді. Все ніби закінчилося добре, але сон кудись зник і заснув я тієї ночі лише під ранок. Я би, про уце так детально не описав, якби не це не мало свій критичний наслідок.
Ранком попрямував до найбільший, найвідоміший і найчастіше відвідуваний комплекс Каппадокії - Музей під відкритим небом Гореме (Göreme Open-Air Museum). По дорозі знову відглалужуючсь на 1 км від дороги до скельної Церква Ель Назар. Та вона виявилась закритою. Тож я тільки даремно витратив сили, які мали бути такими необхідними в той день.
Сам музей мав би відкриватися в 9, але через пандемію, графік відвідин скоротили і вхід розпочинався з 10 год. Довелось чекати годину. Але й так добре, бо ще тиждень до мого приїзду музей взагалі був закритий.
Скелі в музеї під відкритим небом Гореме.

Музейний комплекс налічує більше 10 різних розписаних церков, але фотографувати всередині категорично заборонено. Причому заборона, тут я не свою лише думку представляю, а й багатьох туристів, доходить до якогось фанатизму. В кожному храмі сидить охоронець, і оскільки це буквально кілька квадратних метрів, то сховатися вам від нього аж ніяк не вдасться. Хіба сторож захоче вийти і переговорити з кимось по телефону й т.п. Тому моя тактика щодо фотографування була проста - застати «ворога» зненацька, тобто намагатися проникати в скельні церкви поки сторожі ще не зайняли свої місць на стільцях. І на початку така тактика принесла свій результат. Що й покажу на прикладі першої церкви, яку я відвідав – церкви чи точніше каплиці св. Василія Великого.При вході до церкви ніші з гробницями.