taras_palkov | Сецесійні розписи церкви монахів-василіян в Жовкві. Про почитання Найсвятішого Серця Ісусового

Жовква - одне з найкрасивіших маленьких містечок не лише Львівщини, а й усієї України. Ренесансова забудова центральної частини міста, того ж стилю замок, костел-колегіата з надгробками одного з найвидатніших полководців Речі Посполитої - Станіслава Жолкевського та його родини, дві дерев'яні церкви з іконостасами жовківської іконописної школи, старовинна синагога, бароковий домінканський костел та інші пам'ятки приваблюють сюди (особливо у мирний час) десятки (якщо не сотні) тисяч туристів у рік. З-поміж пам'яток Жовкви, які у радянський час перейменували, усунувши з назви прізвище польського гетьмана й замінівши його прізвищем російського авіатора Нестерова, який у роки Першої світової війни здійснив поблизу Жовкви перший у світі повітряний таран, варто згадати також споруду василіянського монастиря Різдва Христового з Церквою Пресвятого Серця Христового та її чудовими сецесійними розписами Юліана Буцманюка.

Православна церква Різдва Христового в Жовкві, згідно зі згадками в документах, стояла на місці тепершнього василіанського монастиря УГКЦ ще перед заснуванням міста. Можливо, храм стояв на місці боярських чи княжих палат — принаймні, місце, на якому він стоїть, є найвищою точкою Жовкви і околиць. Коли 1594 року власник Винник коронний гетьман Станіслав Жолкевський почав будувати біля свого містечка нове місто, архітектори майбутньої Жовкви гармонійно вписали руську святиню в європейську забудову майбутньої гетьманської резиденції.
Перша згадка про храм датується 1612 роком, коли Жолкевський наказує «для примноження слави Божої і оздоби релігії грецької» розібрати стару церкву, яка «старістю своєю ушкоджена» — отже, нараховувала не якихось там двадцять років життя. На місці старого храму мав бути зведений новий, мурований. Як і уся Жовква, нова церква Різдва Христового була зведена в ренесансному стилі — хрестоподібна в плані, з високою навою, вузькими вікнами та напівкруглою банею. За зовнішнім виглядом церква виявилася подібною до храму св. Лаврентія, головного католицького храму міста. 1680 року львівський єпископ Йосиф Шумлянський засновує при церкві монастир, який 1753 року став архімандрією. Згодом під опікою монастиря опинились церква святої Трійці в Жовкві, Різдва Богородиці на Винниках та собору св. Архистратига Михаїла.
Варто також згадати, що у середині XVII століття при церковному братстві була заснована Жовківська іконописна школа на чолі з художником Іваном Рутковичем ікони якої я показував в одному з моїх недавніх постів - https://taras-palkov.livejournal.com/87678.html
У 1895 році було закладено друкарню отців Василіян. Жовква стала на той момент і є до сих пір (а винятком рад. часів) важливим видавничим релігійним центром.

Нинішній вид церкви Пресвятого Серця Христового походить з 1903 року - під час святкування 300 років Магдебурзького права Жовкви церкву перебудовали за проєктом Едгара Ковача. Нове обличчя церкви стало цілком еклектичним — круглий ребристий купол на барабані з великими круглими «ілюмінаторами» та маленькими маківками з хрестами, що обрамляють купол, величезні напівкруглі вікна і навіть кельтські хрести на рогах трансепту. Новий храм освятили на честь Серця Христового, хоча весь монастир зберігав первісну назву Різдва Христового.

Під час Польсько-української війни 1918—1919 поляки відправили жовківських монахів на чотири місяці до концтабору в Домб'є, а монастир пограбували. Пізніше в рамках пацифікації польська влада час від часу вилучала монастирські видання, а жандарми грабували та підпалювали монастирські землі.
З приходом радянської влади 1944 року монастир закрили і перетворили на катівні НКВС. Згодом в келіях розмістили російську школу, куди ходили діти військових (яких в місті стало більше ніж мирних жителів). З 1946 року Українська греко-католицька церква була заборонена, і храм передали у власність РПЦ. У 1989 року, коли греко-католики вийшли з підпілля, їм повернули монастирський комплекс. З того часу розпочинається поступова реставрація монастирських будівель, яка триває й досі.

Польський король Ян ІІІ Собеський, повертаючись з походу на турків, перевіз із Молдови до церкви Василіан у Жовкві мощі Іоана Сучавського — легендарного мученика, який був закатований турками у XIV ст. у місті Аккерман (теперішній Білгород-Дністровський). У супроводі з королем приїхали молдавський митрополит Досифей і молдовські ченці. Митрополит Досифей став першим ігуменом василіянського монастиря. Він помер 1693 року, похований у підземеллях церкви. Мощі св. Іоанна Сучавського залишались в храмі до до 1784 року, коли частина Молдова увійшла до складу Монархії Габсбургів (з 1804 року Австрійської імперії). Тоді на прохання мешканців Сучави австрійська влада повернула мощі св. Іоана назад до цього міста (де мощі священомученика знаходяться в Сучаві тепер ви можете прочитати в моєму пості, що присвячений цьому румунському місту -https://taras-palkov.livejournal.com/25344.html ). Остерігаючись обурення жовківчан, влада забирала мощі з монастиря під охороною солдатів. Щоб компенскувати втрату невдовзі до василіянського монастиря перенесли інші мощі — ранньохристиянського мученика, закатованого в Римі у 250 р. святого Партенія.

Ну що ж, про історію монастиря я розказав, тож тепер прийшла черга розказати про розписи. Спершу у 1910 році в храмі розписали каплицю Покрови Пресвятої Богородиці. Ця каплиця є закритою, і, хоч двері до неї не закриваються, мало хто з немісцевих відвідувачів про неї знає. Здійснив розписи каплиці 25-річний художник Юліан Буцманюк, учень вже знаного тоді майстра українського модерну Модеста Сосенка.

Розпис жовківської каплиці став першим в історії мистецтва прикладом поєднання сецесійного романтизму та української народної традиції. Вперше вишиванки з’явилися на церковних фресках, вперше українська культура проявила себе в церковному мистецтві. І вперше на стінах храму поєдналися духовні та національні традиції, відверто переплелися дух християнський та український.

Крім самих зображень варто вирізнити і багату кольористику, і чудовий орнамент.

Під склепінням куполу зображені херувими (?)

Нижче на стіні - Матір Божа Непорочного Зачаття. В основі такого зображення Богородиці - містичне видінні монахині Катерини Лабуре, яке відбулося в Парижі
17 листопада 1830 року. Ось мій пост про Париж і Шартр, де в тому числі оповідається і це з'явлення Діви Марії - https://taras-palkov.livejournal.com/89177.html

Оточують Богородицю Непорочного Зачаття ангели і диякони.

Найбільш все ж вражає зображення "Богородиця з дітьми", на якій і маленький Ісус, і діти біля ніг Богородиці вдягнуті в український стрій. Ісус зображений як звичайний маленький хлопчик, який простягає руку за квіточкою, подарованою українськими дітьми.

В українську сорочку вдягнутий і архистратиг Гавриїл, зображений на вітражі.

Стінопис в каплиці став подією в мистецькому житті не лише української спільноти Жовкви, а й всієї Галичини. На Буцманюка звернув увагу митрополит Андрей Шептицький, який посприяв його навчанню у Краківській академії мистецтв, а згодом профінансував поїздку до Італії.

У 1930-х роках Юліан Буцманюк поновив роботу над стінописом в жовківському храмі. Він ще більше розвинув національну тему — склепіння храму прикрасили фрески на тему козаччини та українських визвольних змагань. Головні мотиви — примирення та злука українців різних регіонів і конфесій: в композиції «Берестейська Унія» під св. Йосафатом Кунцевичем поруч стоять православні та греко-католицькі герої, Йосиф Рутський та Петро Сагайдачний, Іпатій Потій та Костянтин Острозький.

В правій наві – розпис "Акт Злуки". На верху зображена Покрова Пресвятої Богородиці, біля її ніг краєвиди Києва та Львова, а під ними – герої УНР та ЗУНР: В центрі композиції знаходиться церковна ієрархія: Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосафат Коциловський, котрі моляться за волю і єдність України. Внизу є символічне уособлення жертв Голодомору – постать молодої дівчини, що плаче над дитиною. За радянських часів монахи забілили цей розпис, як і багато інших, які не збігались з московськими традиціями та радянською ідеологією білою фарбою, і так донині і не відновили...

В медальйонах транеспту можна побачити зображення свв. Володимира й Ольги,

перших руських святих - князів Бориса і Гліба.

Засновники чернецтва Києвської Русі - свв. Антоній та Теодосій Печерські (?).

Розписи центральної частини головної нави зображають сцени "Різдво" і "Розп'яття". Ці фрески також не позбавлені національного колориту: замість східних мудреців до Ісуса приходять козак з шаблею, князь з галицьким левом на плащі, пастушки в жупанах з сопілкою, риси облич апостолів типово слов'янські.

Бог-Саваот в центрального куполі, який тримає в руках земну кулю, списаний з митрополита Андрія Шептицького

Під ним, в барабані куполу - 8 сцен зі Старого Завіту.

На жаль, Друга Світова війна та радянська окупація не дали змоги Буцманюку докінчити справу — він тільки намітив фігури та орнамент різкими мазками, не досягши такої ретельності малюнку, як в каплиці. І розписати він встиг лише половину храму — від більшовиків Юліан Буцманюк тікав до Кракова, до Мюнхена, згодом — до Канади.
У Канаді розписав кілька українських храмів... У 1970-х роках нерозписану частину храму церкви Серця Христового домалювали художники о. Володимир Ярема, який згодом у 1993 р. став патріархом Димитрієм, та художник Станіслав Серветник.

У вівтарній частині можна побачити розписи, на яких зображено Святого Духа, жертовника з Агнцем, апостолів і пророків. З лівого боку від вівтарної частини – розпис святої Маргарити Марії Алякок, французької черниці з монастиря Паре-ле-Моньяль, якій першій з'явився Ісус з відкритим серцем, справа – розпис Ісуса з відкритим серцем.

На стіні апсиди зображено Христа. Не маю фото цього зображення, тому беру його з обкладинки книжки митрополита Андрея Шептицького у якій він зокрема писав таке: В парафії, в якій почитають Христа Спасителя, ціле релігійне життя починає розквітати, люди горнуться до церкви, множиться число приступаючих до Найсвятішої Євхаристії, поступово зникають пороки між людьми, в родинах настає згода і любов; батьки пізнають, яким скарбом для них є діти; діти вчаться поважати й любити батьків. З настанням культу Серця Христового все на парафії змінюється..

Ще кілька думок митрополита Андрея Шептицького з приводу почитання Серця Ісусового:
1. Вдячність зглядом Ісуса Христа і бажаннє відплатитися Єму за Єго дари розширеннєм Єго чести і слави спонукують мене звернути Вашу увагу на почитаннє Найсвятішого Христового Серця, котре, за Божою ласкою, і у нас чимраз більше розширяєся і котре, дасть Бог, принесе обильний хосен нашій Церкві і народови, єсли лишень солідарно візьмемося до розширення сего почитання в дусі нашого обряду і нашої восточної Церкви.
2. Єсли би, однак, хтось уважав за чуже нам почитаннє Христового Серця само в собі, без згляду на літургічну форму, котрої може приоблечи, то хіба не розуміє, чим єсть почитаннє Христового Серця, а чим — обряд… Таке мніннє, що почитаннє Христового Серця, Єму належна сама в собі честь єсть чужа нашому обрядови, було би хіба аналогічне до тези, що нашому обрядови єсть чужі відпусти, чужа частіша сповідь, чуже часте Причастіє.
3. Оно єсть конечним наслідком віри, любови, почитання Божої особи Ісуса Христа. Може оно бути чужим нашому обрядови лише в чужих обрядових формах, а ніколи само в собі. О скілько випливає з об’явленої науки віри, о стілько єсть одною стороною любови Ісуса Христа, о скілько єсть частиною почитання, яке належиться Христови від християнина, о стілько єсть загальнолюдським добром.

4. Можна би, треба би жадати, щоби, приміром, ікони Пречистої Діви Марії Непорочного зачаття, святого Йосафата, Христового Серця відповідали візантійському стилю; але не можна би без пересади ограничати подлинник лиш на малярські темати, знані хотяй би вже в десятім століттю.
5. Почитаннє Христового Серця єсть, проте, в обох чи радше подвійнім значінню лиш частею того почитання, яке світ християнський від апостольських часів Христу Спасителю віддавав. Єсть такою частію, котра в почитанню Христа від найдавніших часів містилася. Так, що не можна її заперечувати або відкидати без нарушення об’явлених правд віри, що відносяться до почитання, належного Христови. Не можна заперечувати, відкидати почитання Христового Серця без нарушення тих принципів, після котрих Церква і вірні почитали Ісуса Христа.
6. Природно, проте, поклоняючися «чоловіколюбію Христа», християнська побожність шукає символу на означення того абстрактного слова, і сам собою символ насуваєся, він загальнознаний, кождому понятий, а заразом так вимовний символ серця. Те одне слово много каже і отвирає широкі виднокруги, для того стаєся відразу улюбленим предметом почитання християн, тим більше, що означає предмет, що заслуговує на найбільшу любов і сам в собі єсть предметом найдостойнішої любови.
7. Так, як фізичне серце єсть осередком життя тіла, так любов і скупляючіся коло любови всі чувства чоловіка єсть осередком єго духовного життя. Метафорою, взятою з життя тіла, називаємо серцем, осередком внутреннього життя душі чоловіка, єго любов. Знати серце чоловіка – то знати і чоловіка. Як довго в зносинах поміж людьми серце закрите, так довго ті зносини суть офіціальними, байдужими. Вони знаються, але так, ніби не зналися, нема поміж ними контакту, нема порозуміння, нема взаємного знання. Противно, коли в зносинах людей до себе серце серця діткнеся, в одній хвилі і чужі стають собі близькими, знаються не раз ліпше, чим давні знайомі.
8. Зносини людської душі до Ісуса Христа во всім суть подібні до відносин людей між собою, а радше суть нішим іншим, як взаємними зносинами двох людей. В тих зносинах з Ісусом Христом пізнати Єго Серце і показати Єму серце се означає нав’язати з Ним щось з того, що веде до правдивої приязни. Як довго ми не спостерігаємо в своєму житті тої любови Христового Серця, якою Оно кождого з нас зокрема полюбило, або не думаємо о тій любові, так довго і любов наша до Ісуса Христа єсть офіціальною, зимною, а наше серце так часто обоятним, не відчуває того, що бажає Христос, чого хоче і о чім дбає, що любить, не уміє з Христом співчувати.
9. З другої ж сторони, видаєся, що не можемо приносити Христови почитаннє, котре Єму самому було би миліше, як коли почитаємо Єго любов і символ тої любови, то єсть Серце. Передовсім для того, бо тим способом оказуємо Єму, що на Єго любов не єсьмо обоятні, що її розуміємо і цінимо, і для того, що тим способом приносимо Єму і любов наших сердець, а в кінці і для того, що, почитаючи Єго Серце, беремо Єго за серце, єсли можна ужити того людського способу говорення.

Фото зі свята Найсвятішого Серця Ісусового у Жовкві в 2022 році.

10. Почитаючи, проте, Христове Серце, відзиваємося до найвищого, найблагороднішого Єго чувства, дотикаємо неначе тої сторони Єго душі, в котрій Він як якнайвражливіший, щоби так сказати, і, єсли можна ужити такого зухвалого виразу, стрясаємо Єго цілу душу.
11. Божий Син в людській природі єсть правдивим чоловіком. Стався подібним до нас у всім, крім гріха. Дійти до Heгo, трафити до Єго Серця, промовити до Серця, взяти Єго за Серце можна подібною дорогою до тої, якої уживаємо, щоб дійти до чоловіка. А коли хочемо дійти до серця чоловіка — ударяємо неначе на єго почуттє, промовляємо до того почуття, відзиваммося до того, в чім єго душа найвразливіша, найприступніша, найгарячіша. І сто разів лучаєся нам у зносинах з людьми ужити і того виразу: «До твого доброго серця удаюся».
12. Де лиш в якій церкві впроваджено культ Христового Серця, там з церкви іде неначе якесь тепло, котре притягує людей до церкви, в’яже з церквою.
13. Піду єще дальше, і вибачте, всеч[есні] отці, що відозвуся до Вас в характері Вашого душпастиря, в характері того, котрий і за Ваші душі відповідає перед Богом, за душі священиків. Знаю, що премногі з Вас ніколи не думали о тім в своїх молитвах, щоби Христу і ту честь віддати. Знаю, що, може, много з Вас мають до сеї — не форми, бо тут йде не о форму, не о обряд, але о річі почитання, о дійсність чести, яку маємо віддавати Христови, — може, многі з Вас мають до тої самої гадки чи сторони почитання Христа якісь упередження; най же они послухають голосу душпастиря бодай на короткий час і хай з довір’єм до Христової любови, до Христового Серця стануть поручати Єму в щоденній, хотяй би короткій, молитві ту справу свого внутреннього життя або свого родинного життя, котра найбільше болить, справляє найбільше пекучий неспокій тривоги. Живим Богом кленуся: будуть вислухані!
14. Я увірений, що в наших тяжких часах почитаннє Христового Серця, як і почитаннє Непорочного зачаття Пренепорочної Діви, єсть Божим Провидінієм, вказаним средством до відродження християнської суспільности. Бо і дійсно, в наших часах потреба народови гарячішої побожносте, більшого прив’язання до Церкви і більшого тепла в родиннім християнськім житті, чим коли-небудь. Вороги віри напружують свої сили, щоби знищити Боже діло. Протиставляймо їм нове оружіє, а радше ужиймо новим способом старого оружія євангельської науки. Невірі протиставляймо віру, скріплену Божою любовію. Най метою нашого провідництва стане не лише поучати о правдах віри, але загріти народ до того ступеня побожносте, щоб викликати у вірних могучу реакцію проти безбожности і невіри. Виховаймо поміж християнами людей, горючих правдою, апостольською ревностію, запалених Божою любовію.

На жаль, ці настанови митрополита Андрея в наш час не приймаються до уваги і з 2024 року свято Христа-Людинолюбця (раніше Серця Ісусового, Христа-Чоловіколюбця) трактується тепер як "латинський вплив" і переведено УГКЦ в статус ординарного, тобто святкується як одноденне, без передсвяття і посвяття...

Останнє фото до посту:Модест Сосенко. Орнамент із Серцем Ісусовим з початку ХХ століття.