Ассізі (Assisi) - 2

[taras_palkov]

Зі всіх сторін Ассізі добре проглядається розташований на пагорбі Ассізький замок – Рокка Маджоре. Рокка Маджоре – середньовічна цитадель значних розмірів з вежами, підйомними мостами і підземними ходами. Вважається однієї з найпотужніших і красивих оборонних споруд середньовіччя. Перший замок був споруджений тут імператором Фрідріхом Барбаросою в 1174 р. У замку кілька років свого дитинства провів майбутній імператор Священної Римської імперії Фрідріх II. До речі, він же в 1197 р. у віці трьох років був хрещений в Ассізі в тій же купелі, що і святий Франциск Ассизький.
Ще з 2010 р. дуже хотів потрапити до замку. Тим більше з нього мали би відкриватися чудові види. Тож далі попрямував туди.


Види по дорозі до замку.





Вхід в замок коштував аж 6 євро!
Один і з видів з замку.



Але в цілому, за ці гроші дивитись всередині немає на що, а панорамні види відкриваються не гірші, якщо не кращі від самого підніжжя фортеці. Бачите там, де ходять люди.



Туди я й спустився за ними.
По дорозі ще зробив от таке фото східної частини старого міста, де добре видно церкву Собор і церкву св. Клари.



Вид на базиліку св. Франциска і прилеглий до неї монастир.





З протилежного боку на півночі можна побачити Тюремний чи Усамітнений скит (Еремо-деі-Карчері), де часто любив усамітнюватися св. Франциск.



Скит на фото не на передньому плані, а значно далі у верхній правій частині кадру, там де видно скупчення кількох споруд. До скиту, враховуючи далеку відстань, я не наважився іти, але є герої, які там побували - https://sibeaster.livejournal.com/248513.html
Ну, а далі мене чекав довгий спуск до базиліки св.Франциска, уникнувши при цьому метушні центральної частини міста.
Проходжу через порта Сан-Джакомо



і трохи далі (майже несподівано) відкривається чудовий вид на базиліку.





Храм, побудований в XIII ст., є, по суті, двоповерховим. Верхній ярус, який зазвичай називають верхньою церквою, – це видима частина будівлі, що височіє над пагорбом, в той час як нижня церква ховається в його товщі і рядовій забудові монастиря.
Франциск попросив поховати себе за межами стін рідного міста Ассізі, на скелястому пагорбі, що прозвав колись Пекельним пагорбом. Колись на цьому місці проводилися публічні покарання і страти злочинців, за що пагорб і прозвали Пекельним. Після поховання св. Франциска місце стало називатися Colle del Paradiso, Райський пагорб.

Помер св. Франциск в 1226 р, а будівництво францисканського монастиря Сакро-Конвенто і обох базилік Сан-Франческо в Ассізі розпочалося в 1228 році, майже одразу після канонізації засновника ордену. Будівництво нижньої базиліки було завершене в 1230 році. На Трійцю 25 травня нетлінне тіло засновника ордену було перенесено туди з тимчасового пристанища в церкві св. Георгія (тепер базиліка святої Клари). Швидкість, з якою були завершені роботи, викликає в наш час здивування; навіть зараз маючи в своєму розпорядженні найсучасніші технічні засоби, навряд чи можна досягнути таких результатів. Лише поєднання волі і віри могло дозволити здійснитися подібному чуду. Ім’я архітектора невідоме: можливо ним був керівник ордену брат Ілля де Бомбороне.
Верхня базиліка будувалася в період після 1239 і до 1253 р. У 1288 р. папа Микола IV, який був до цього головою ордену францисканців, надав базиліці статус папської церкви.
План церви представляє собою подвійну букву «Т» (грецька «т» була дуже шанована Франциском, оскільки вона символізує хрест).
Ще для різноманіття моє фото з 2010 р, де видно "Тау" і напис "PAX", тобто "МИР" на газоні.



Над оздобленням верхньої та нижньої церков працювали найкращі майстри того часу — Чімабуе, Джотто, Мартіні, Лоренцетті та інші. Найважливішою частиною декоративного оздоблення церкви є цикл з 28-ми фресок. розташований вздовж нижньої частини нефа, які приписують Джотто і його учням. Фрески відрізняються новими художніми рішеннями, привнесеними художником у італійський живопис. На жаль, фотографувати всередині, як я вже згадував, суворо заборонено. Тому вдалося отримати лише кілька кадрів.









Ще покажу кілька фото робіт Джотто et al з вікіпедії.
Загальний вид.



«Юродивий пророкує св. Франциску його прийдешню славу. Посредині фрески - храм Мінерви в Ассізі.



«Чудова з’ява Святого Франциска братії»



«Урочисте святкування Різдва в Греччо»



«З’ява Святого Франциска під час проповіді Антонія Падуанського в Арлі»



«Чудове відкриття джерела».



Відверто кажучи, я чекав від фресок більшого. Можливо на мене вплинув той факт, що всередині було багато туристів. Крім того, фрески нелегко було добре роздивитися, наприклад розпис «Чудове відкриття джерела», який в базилиці розташованій відразу при вході майже зовсім не було видно. А можливо я був під враження раніше побачених в Умбрії пізніших за хронологією фресок Високого Ренесансу. Не знаю… Але те, що я бачу на фото мені подобається значно більше, ніж те, що я бачив в Асізі вживу.
У будь якому випадку, Джотто такий великий фресковий цикл не міг виконати сам. Нині фахівці, крім Джотто, вирізняють ще двох основних виконавців фресок. А крім них були були й іпомічники.

В трансепті ще вдалось сфотографувати дуже понищену фреску «Розп’яття» роботи Чімабуе.



Моїх фотографій з нижньої церкви, теж зовсім мало.



Крім того, що фотографувати заборонено, до того ж то в деяких каплицях було зовсім темно, тому розгледіти сюжети було досить складно. Хто хоче детально познайомитися зі всі фресковими циклами, той може глянути у sіbeaster. Там все дуже детально проаналізовано й описано.
«Мій здобуток» це окремі розписи трансепту, де все таки була непогана підсвітка і де не так ретельно спостерігали за відвідувачами, як у наві.
Мадонна з Немовлям на троні, оточена чотирма ангелами і св. Франциском. Робота Чімабуе.



Франциск Ассизький, святий Людовик Тулузький, св. Єлизавета Угорська, свята Клара, угорський королівський святий Емерік, син св.Стефана. Автор - Сімоне Мартіні.



Велике Розп’яття П’єтро Лоренцетті.



Ще фреска з монахами. На жаль не знаю, автора.



В нижній церкві можна побачити габіт св. Франциска, лист власноруч ним написаний і як колись виглядала могила святого.







А сучасне захоронення св. Франциска виглядає так.



Склеп, де був перепохований св. Франциск по закінченню будівництва церкви, знаходиться під головним вівтарем нижньої базиліки (і по суті є ще одним поверхом унизу). Нині спуститися до цієї крипти можна одними з двох сходів у середині нави. Раніше туди вів вузький підземний хід, який був закладений, і про існування крипти було забуто. Між 1925–1932 рр. крипта була перероблена в нео-романському стилі. Старовинний кам'яний саркофаг, де знаходиться тіло св. Франциска закріплений на залізних тягах над вівтарем. У 1934 р. у кутах навколо вівтаря були поховані урни з прахом учнів св. Франциска - братів Руфіно, Анджело Танкреда, Массео і Леоне.
Враження від оформлення крипти, чесно кажучи, не дуже. Додайте до цього медитуючих навколо саркофагу в позі лотоса якихось кобіт, чимось подібних (не за зовнішністю звичайно) до героїні Джулії Робретс з фільму «Вір, люби, молись». Напевне для них що Шива, що св. Франциск – то все одне і те ж. То ж налаштуватись на потрібний «камертон» в крипті досить складно. Так виглядає, що до св. Франциска молитись треба в іншому місці.

Перед тим, як покинути монастирську територію, обов’язково слід заглянути до Музею скарбів базиліки Сан-Франческо. Тут не так багато експонатів, але з-поміж них є дуже високого художнього рівня. Наприклад:
Францисканське дерево (1471-1482 рр.), гобелен з вовни та шовку, фламандського походження.





Творець, кінець ХІІІ ст., підготовчий малюнок (синопія), приписуваний Якопо Торріті.



Святе обличчя (1450 р.), Беноццо Гоццолі (?)



Дитина Ісус (друга половина ХV ст.) Псевдо П'єр Франческо Фіорентіно .



З тимчасової експозиції копія фрески Джотто «Випробування вогнем перед султаном» Легко було цю копія тут сфотографувати, на відміну від оригіналу в базиліці :).



Дворик Сикста IV і апсида базиліки.





Галерея дворика.



Чудовий вхідний готичний портал входу в Нижню церкву. Над ним різьблене вікно у вигляді троянди, створене Франческом ді П’єтрасанта в кінці ХІ ст.



Нижня площа св. Франциска з видом на базиліку.



Колонада, що обмежує з боків площу, завдяки грі перспективи, ніби вказує нам мету нашого шляху. А біло-рожевий камінь гори Субазіо, з якого побудована базиліка, створює ефект чудового живопису.

Перед виходом з Старого міста оглянув ще одну романську церкву Св. Петра (1209 -1268 рр.).



І далі вже пішки униз до базиліки Санта Марія дельї Анджелі. До церкви веде пряма, завдовжки 4 км доріжка, викладена з іменних цеглин жертводавців.





Десь посередині цієї дороги св. Франциск здобув свою найбільшу перемогу: поцілував руку хворому на проказу і обняв його в ім'я Господа.
Шукаючи доброго кадру, я увесь час сходив з дороги, занурюючись у нетрі оливкового саду. Як виявилося, я даремно так старався, – невдовзі з'явилась автомобільна дорога і пішла перпендикулярно до цегляної доріжки. Види від неї відкривались пречудові.













Папська Базиліка Санта Марії дельї Анджелі (італ. Basilica di Santa Maria degli Angeli – була збудована між 1569 та 1679 рр. у стилі маньєризму за проектом Алессі Ґалеаццо.



Велетенська для свого часу базиліка була побудована за вказівкою папи Пія V навколо найбільш священної для францисканців каплиці Порціунколи, яка і зараз знаходиться всередині цієї базиліки.





Важко повірити, але з такою маленькою каплички колись починався орден францисканців. Каплиця Порціункола у ХІІІ ст. була притулком святого Франциска, і саме у ній він усвідомив своє подвижницьке призначення. Храм до 1210 р. належав бенедиктинцям з гори Субасіо. Абат передав її Францискові, аби вона стала колискою нової чернечої родини. Саме поблизу каплиці перші послідовники св. Франциска почали будувати невеликі будиночки. Згодом таке поселення забезпечили огорожею.
Святий Франциск Ассизький молився за грішників, бажаючи, аби всі дісталися до раю. Йому об’явилися Ісус та Богородиця, обіцяючи прощення гріхів усім, хто 2 серпня відвідає каплицю Матері Божої Ангельської. У 1216 р. цю особливу індульгенцію затвердив Папа Гонорій ІІІ. З того часу ця індульгенція отримала назву «Прощення Ассізі». Але про це краще нам розповість попередній Папа Римський.

Прощення Ассизі Йосиф Ратцінгер (Бенедикт XVI)
Якщо прибувати до Ассизі з півдня, то на рівнині, що розлягається перед містом, спочатку зустрічаємо величну базиліку святої Марії Ангельської, XVI-XVII ст., із класичним фасадом минулого століття. Правду кажучи, вона залишає мене досить холодним; важко ухопити щось із простоти й покори святого Франциска в цій будові, що постає з такою великою зовнішньою пишністю. Те, чого шукаємо, знаходимо, однак, у центрі базиліки: середньовічна капличка, де античні фрески розказують епізоди з Історії спасіння та з життя святого Франциска, який саме у цьому місці пережив важливий досвід. У цьому низькому і слабо освітленому просторі можемо відчути щось із зосередження та зі зворушення, що приходять із віри століть, яка тут знайшла місце притулку та спрямованості. За часів святого Франциска навколишня територія, болотиста й незаселена, була вкрита лісом. У третій рік свого навернення Франциск наштовхнувся на цю маленьку церкву, вже майже повністю занепалу, що належала бенедиктинському абатству гори Субазіо. Як уже зробив був раніше з двома церквами, святого Дам’яна та святого Петра, відновлені власними руками, Франциск забрався до роботи і тут, у церковці Порціункули, присвяченій Марії Ангельській, в якій він ушановував Матір кожного блага. Стан запустіння, в якому перебували всі ці маленькі церковці, мав видаватись сумним знаком становища самої Церкви; він ще не знав, що, відновлюючи ці будівлі, готувався відновлювати живу Церкву. Але саме у цій каплиці йому вийшло назустріч остаточне покликання, що надало його місії справжню форму та дозволило народитися Ордену Менших Братів, — який, між іншим, на початку був задуманий зовсім не як чернечий Орден, а як євангелізаційний рух, що мав був заново зібрати Божий народ на повернення Господа. Із Франциском сталося те, що в третьому столітті вже сталося зі святим Антонієм Єгипетським: під час літургійного богослужіння він почув Євангеліє покликання Дванадцятьох Господом, котрий довірив їм завдання проголошувати Боже Царство та звелів вирушити в дорогу з цією метою, без власності та без гарантій цього світу. Спочатку Франциск не зрозумів того тексту до кінця; тому попросив священика пояснити його, і тоді йому стало ясно, що це було також і його завдання. Він зняв взуття, залишив тільки одну туніку і взявся проголошувати Боже Царство та покаяння. Навколо нього поступово зібралися товариші, які, подібно до Дванадцятьох, також стали ходити з місця на місце та проголошувати Євангеліє, що для них, як і для Франциска, означало радість того нового початку, радість від зміни, що сталася в їхньому житті, відваги покаяння. Порціункула стала для Франциска місцем, де він нарешті зрозумів Євангеліє, бо не ставив більше біля нього теорій чи коментарів пояснення, але хотів жити ним буквально. Бо він зауважив, що тут ідеться не про слова з минулого, але про заклик, що звертався безпосередньо та ясно до нього як особи. Тому, знову ж таки в Порціункулі, він дав святій Кларі одяг убогості, таким чином закладаючи початок жіночої гілки свого Ордену, покликаної через молитву давати внутрішню підтримку євангельському завданню. Тому, коли Франциск почувся близьким смерті, хотів бути перевезеним саме в це місце. «Порціункула» означає маленька частина, маленький клаптик землі. Франциск ніколи не хотів, щоб вона стала власністю його братів; він волів, щоб бенедиктинці її надали їм у використання; і саме таким чином, як щось, що не було їхньою власністю, вона мала виражати справжню властивість й автентичну новизну його руху. То її мало стосуватися слово 16 Псалма, що у Старому Завіті виражав особливу долю священицького коліна Леві, якому не належала жодна земля, бо його єдиною землею був сам Бог: «Ти, о Господи, моя частина і мій спадок — так, з мого спадку я задоволений». Порціункула — як ми вже бачили — це передусім місце; але завдяки Францискові з Ассизі, вона стала дійсністю духа та віри, що саме тут робиться відчутним і стає конкретним місцем, до якого можемо увійти, але завдяки якому маємо також доступ до історії віри й до її постійно ефективної сили. Те, що Порціункула не лише нагадує великі історії навернення в минулому, не тільки представляє просту ідею, але й зараз може наблизити до живого зв’язку покаяння та благодаті, це залежить від так званого «Прощення Ассизі», що правильніше було б називати «Прощення Порціункули». Яке його справжнє значення? Згідно з традицією, що напевно сягає принаймні кінця XIII століття, Франциск у липні 1216 року мав відвідати в недалекій Перуджі Папу Гонорія III відразу після його обрання і представити йому одне незвичайне прохання: він попросив у Понтифіка уділити повну індульгенцію на все попереднє життя всім тим, хто удався би до церковці Порціункули, сповідаючись та чинячи покаяння за власні гріхи. Сьогоднішній християнин питатиме самого себе, що може означати це прощення, якщо все одно воно передбачає особисте покаяння та сповідь. Для зрозуміння цього треба пам’ятати, що у той час, попри всі зміни, продовжували мати значення суттєві елементи практики покаяння античної Церкви. Серед них було переконання, що (після хрещення) прощення не могло бути дане просто з актом розрішення, але — як і перед прийняттям хрещення — вимагається дійсна зміна життя, внутрішнє усунення зла. Сакраментальний акт мав бути пов’язаний з екзистенційним актом, із глибокою і дійсною працею над власною провиною, що, власне, й називалася «покаяння». Прощення не означає, що цей екзистенційний процес стає непотрібним, але що він набуває сенсу, стає чимось особистим. За часів святого Франциска як головна форма покаяння, накладена Церквою, в тісному зв’язку з прощенням гріхів, утвердився звичай здійснювати велике паломництво: до Сантьяго, до Рима і передусім до Єрусалима. Тривала, небезпечна і важка подорож до Єрусалима могла насправді стати для багатьох паломників внутрішньою подорожжю; однак дуже конкретним аспектом був факт, що у Святій Землі пожертвування, що людина приносила з собою, стали найважливішим джерелом утримання помісної Церкви. Щодо цього не можна легковажно крутити носом: таким чином покаяння набирало також соціальної значущості. Якщо, отож — як каже традиція — Франциск попросив, щоб усе це можна було отримати завдяки молитовному відвіданню святого місця Порціункули, то це було пов’язане з чимось насправді новим: індульгенція, що мала змінити всю практику покаяння. Можна, звісно, зрозуміти незадоволення кардиналів наданням такого привілею та їхній страх за економічну підтримку Святої Землі, тому «Прощення Порціункули» було спершу обмежене до одного лише дня в році, в день освячення церкви, 2 серпня. Тут, однак, можна запитати, чи Папа міг зробити це отак просто. Чи може Папа звільнити від важливого екзистенційного процесу, передбаченого великою покутною практикою Церкви? Звісно, що ні. Те, що становить внутрішню вимогу людського існування, не може стати непотрібним через проголошення якогось юридичного акту. Але тут ідеться зовсім не про це: Франциск, який відкрив убогих та убогість, у своєму проханні був спонукуваний турботою про тих людей, кому бракувало засобів чи сил для паломництва в Святу Землю; тих, хто не міг дати нічого, окрім своєї віри, своєї молитви, своєї готовності жити у своїх умовах убогості згідно з Євангелієм. У такому розумінні «Індульгенція Порціункули» це покаяння тих, хто бідує, кого вже саме життя обтяжує достатнім покаянням. Без сумніву, до цього додавалося також внутрішнє засвоєння самого поняття покаяння, навіть якщо напевно не бракувало необхідного зовнішнього його вираження, бо воно включало паломництво до простого й покірного місця Порціункули, що одночасно мало бути зустріччю з радикальністю Євангелія, як Франциск це усвідомив саме в цьому місці. Незаперечно, що з ідеєю індульгенції, яка саме тут набула свого особливого характеру, пов’язана небезпека зловживань, як навчила нас історія в досить драматичних термінах. Але якщо в кінці залишається лише пам’ять про зловживання, то ми впали у втрату пам’яті та у поведінку поверховності, якою шкодимо передусім самі собі. Як завжди, те, що велике й чисте, побачити важче, ніж те, що грубе й нікчемне.
Напевно, неможливо зараз пояснити непросте сплетіння досвіду та знань, що розвинулися, розпочинаючи з події Порціункули. Хочу лише накреслити найважливіші лінії. Після надання цієї особливої Індульгенції досить швидко було зроблено наступний крок. Саме особи покірні та простої віри почали запитувати себе: чому лише для мене? Чи не можу я передати також й іншим те, що було дано мені в духовній сфері, як це можна зробити в сфері матеріальній? Думка линула передусім до бідних душ, до тих, хто у їхньому житті були їхніми ближніми; до тих, що їх випередили в інший світ і чия доля не могла бути їм байдужою. Знали про помилки та слабкості осіб, які були їм дорогі чи від яких, можливо, дістали також і прикрості: чому не можна було переживати за них? Чому не шукати способу робити їм добро навіть поза гробом, не прийти їм із допомогою, де це можливо, у важкій подорожі душ? Тут стає чітким древнє відчуття людства, що знайшло різноманітні вираження в культі нащадків і мертвих протягом усієї історії людства. Християнська віра не заперечила повністю значення всього цього, але старалася очистити це почуття та виразити його в найбільш автентичному значенні. «Якщо живемо — живемо для Господа; якщо помираємо — помираємо для Господа. Чи живемо, чи помираємо — ми Господні», — каже Павло (Рим 14, 8). Це означає: справжню межу тепер становить не смерть, а належність чи не належність до Господа. Якщо належимо Йому, то всі ми стаємо близькі одне до одного через Нього і в Ньому. Тому — це був логічний наслідок — є любов, яка виходить поза межі смерті. Отож тим, хто просив, чи що-небудь із сили, дарованої в прощенні, може бути дане також і в потойбіччя, — було дано відповідь: так, із формулою per modum suffragii — через молитву. Молитва за померлих, що завжди належала Церкві, набувала таким чином особливої інтенсивності. Й ця обіцянка була саме тим, що зробило з Індульгенції велике запрошення до молитви, попри всі зловживання та двозначності. Тут мушу додати, що з часом Індульгенція, спочатку зарезервована тільки для місця Порціункули, була пізніше поширена на всі францисканські храми і, нарешті, на всі парафіяльні церкви в день 2 серпня. У спогадах із моєї молодості день «Прощення Ассизі» залишився днем великої духовності, днем, коли отримуються таїнства в атмосфері особистого зосередження, днем молитви. На майдані перед нашим парафіяльним храмом того дня царювала особливо урочиста тиша. У храм безупинно входили й виходили з нього люди. Відчувалося, що християнство — це дар, і він розкривається в молитві. Незалежно від будь-якої теорії Індульгенції, був то день віри і тихої надії, молитви, про яку зналося, що напевно буде вислухана і що передусім мала вартість для померлих. Із часом, однак, до всього цього додалася ще одна ідея, яка сьогодні може здаватися дещо чужою, але яка, разом із тим, містить у собі важливу істину. Що більше Індульгенція була зрозуміла у значенні віддати себе на підтримку інших, то більше розвивалося інше поняття, яке давало богословські підвалини цій новій формі та, одночасно, керувало його в напрямку подальшого розвитку. Молитва, скерована в інший світ, обов’язково прикликала ідею спілкування святих та співучасті в духовних благах. Тут ви запитаєте ще раз: але що це все означає? Чи не йдеться тут про безрозсудний релігійний торг? Питання стає ще гострішим, якщо взяти до уваги, що говорилося саме про «скарб Церкви», який складається із заслуг, нагромаджених святими. Що мається на увазі? Чи не правда, що кожен особисто повинен відповісти за себе? Яке значення можуть мати для мене добрі вчинки, зроблені кимось іншим? Це ті питання, які ставимо, бо, попри всі соціалістичні ідеали, ми продовжуємо жити в жалюгідному і затісненому індивідуалізмі сучасної епохи. Насправді то жодна людина не закрита сама в собі. Кожен із нас живе у відносинах з іншими та залежить від інших, не лише з матеріального погляду, але також із духовного, культурного та морального. Спробуймо навести приклад цього поняття, розпочинаючи з негативного боку. Є персони, які знищують не лише самі себе, але приводять в руїну також й інших, залишаючи після себе сили нищення, які підштовхують до негативу цілі покоління. Якщо подумаємо про великих спокусників нашого століття, то зрозуміємо, наскільки це реально. Заперечення одного стає заразною хворобою, що втягує також й інших. Але, дякувати Богу, це стосується не лише негативних речей. Є особи, які залишають після себе свого роду надлишок любові, болю вистражданого і прожитого аж до кінця, радості, щирості й правди, що захоплює також інших, їм товаришує та підтримує. Воістину існує щось таке, як заступницька заміна в найбільшій глибині існування. Вся таїна Христа основана саме на цьому. Тепер можна сказати: добре, це так. Але тоді вистачить надлишку любові Христової, не потрібно іншого. Лише Він визволяє і спасає, ціла решта була б зарозумілістю, нібито ми повинні щось додати до нескінченності Його любові нашою скінченністю. Це правда; але правда не до кінця. Бо, справді, велич любові Христової така, що не залишає нас пасивними отримувачами, але залучає нас до кінця у Його діяння і в Його Страсті. Це стверджує відомий уривок із послання до Колосян: «Доповнюю в моєму тілі те, що бракує стражданням Христовим, для Його тіла» (Кол 1, 24). Але хочу послатись також на ще один новозавітній уривок, у якому, на моє переконання, ця істина виражена в прекрасний спосіб. Одкровення святого Йоана говорить про наречену, Церкву, в якій представлено спасенне людство. В той час, як грішниця Вавилонія показується вбраною в розкішні та яскраві одяг і прикраси, наречена вдягнута лише в просте плаття з чистого льону, а також із того чистого і сяючого віссону, що є особливо дорогоцінним. Щодо цього текст зауважує: «Цей одяг із льону — це праведні вчинки святих» (Одкр 19, 8). У житті святих тчеться цей сяючий білий віссон, який є вбранням вічності. Залишмо порівняння: в духовній сфері все належить всім. Немає жодної приватної власності. Добро іншого стає моїм, а моє стає його. Все походить від Христа, але оскільки ми належимо Йому, то навіть те, що наше, стає Його та наділене спасительною силою. Саме це і є тим, що розуміється під висловами «скарб Церкви» чи «заслуги» святих. Просити Індульгенцію означає увійти в це сопричастя духовних благ і зі свого боку віддатися в його розпорядження. Перелам в ідеї покаяння, який розпочався в Порціункулі, послідовно привів до цього пункту: також і духовно ніхто не живе сам для себе. І лише тоді турбота про спасіння власної душі звілюняється від тривоги й егоїзму, саме тому, що стає турботою про спасіння інших. Таким чином Порціункула та Індульгенція, що звідти мала свій початок, стає завданням, запрошенням поставити спасіння інших понад власне й саме таким чином віднайти також і себе самого. Йдеться про те, щоб не питатися більше: чи буду я спасенний? Але: чого хоче Бог від мене, аби інші були спасенні? Індульгенція відсилає до сопричастя святих, до тайни заступницької заміни, до молитви як шляху, щоби стати одним цілим із Христом та з Його волею. Він запрошує нас узяти участь у тканні білого одягу нового людства, бо саме в його простоті і є справжня краса. Індульгенція, загалом беручи, трошки подібна до храму Порціункули: як треба пройти досить холодний та чужий простір великої споруди, щоби знайти у її центрі покірну церковцю, яка зворушує наше серце, так само треба перетнути непросте сплетіння історії та богословських ідей, аби дійти до того, що справді просте: до молитви, з чим ми опиняємося в сопричасті святих, аби співпрацювати з ними у перемозі добра над видимою всемогутністю зла, знаючи, що — в кінцевому підсумку — все є благодаттю.
Джерело: CREDO: https://credo.pro/2015/08/139107

Всередині до почорнілого за століття з часом склепіння не торкалися з моменту реставрації, проведеної самим св. Франциском.




Прекрасний триптих на золотому тлі, виконаний у 1393 р. Іларіо з Вітербо, зображає Благовіщення, навколо якого розташовуються сцени з епізодами з життя Святого.



Помираючи, св. Франциск (а він помер в хатині поруч з каплицею), охоплений безмежною любов'ю до Порціунколе, сказав братам: «Дивіться, діти мої, не залишайте це місце і якщо вас виженуть з одних дверей, входите в інші, тому що це місце справді святе і є житлом Господа. Тут за часів, коли нас було ще мало, Творець помножив наші ряди. Тут Він освятив серця своїх бідних світлом мудрості; тут Він запалив нашу душу полум'ям своєї любові; тут хто буде молитися з запалом, отримає те, про що просить, а безбожний буде суворіше покараний. Тому, діти мої,воздайте честь цьому місцю, житлу Господа, і прославляйте Його хвалебними гімнами від щирого серця»(Життя святого Франциска. Ч 2, гл.7).

В базиліці є ще багато чого цікавого. Зокрема, зберігся той самий сад, де Францискові об’явилися Ісус та Богородиця, – т.зв. Каплиця троянд з гротом святого. Але у певний момент я відчув, що з мене Ассізі і св. Франциска вже досить. Тож вирішив решту не оглядати. Але не можу вам не показати ще дві фрески з моєї поїздки 2010 р.





На цьому все. Дякую за увагу!