Мозаїки та розписи Вірменського собору у Львові. Сурб Патараг на Різдво та освячення граната

[taras_palkov]

У сьогоднішній розповіді про Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці, що у Львові, я би хотів поєднати дві речі: описати прекрасні й таємничі мистецькі мозаїки й розписи храму та розповісти про не менш дивовижну й містичну Вірменську Літургію (вірменською - Сурб Патараг). Як вказує колишній настоятель Вірменського собору у Львові о. Тадеос Геворгян: "Складна, а разом з тим дивовижна за красою та глибиною мелізмітична вірменська церковна музика, яка виконується під час Богослужіння, нікого не залишить байдужим. У її смутку немає скорботи, а навпаки присутня особлива урочистість, що створює глибоку духовну атмостферу, яка не пригнічує людину, а налаштовує на молитовний лад".


Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці — один із найстаріших та найцінніших історичних храмів Львова, заснований вірменами у другій половині XIV століття, центр вірменського єпископства майже від самого початку. Багаторазово перебудовуваний та розширений, він зберіг архітектурні сліди всіх етапів своєї історії. Значною віхою в історії собору стало його розширення та модернізація, здійснені у першій половині XX століття з ініціативи архієпископа Вірменської католицької церкви Йозефа Теофіла Теодоровича (вірмени в 1630 році саме у Львові відновили єдність з Католицькою церквою – https://taras-palkov.livejournal.com/100436 .
З-поміж модифікацій було розширення церкви на схід та заміна мозаїк купола. Ідеєю цієї реконструкції було відродити дух вірменського мистецтва, який був втрачений через послідовні історичні зміни. У процесі розширення були залучені значні постаті зі світу науки та мистецтва, зокрема Ян Болоз Антоневич (автор оздоблення апсиди), Францішек Манчинський (проектант розширення храму, автор розписування нової дерев'яної стелі), Юзеф Мегоффер (автор мозаїк на куполі та його оточенні) та Ян Генрик Розен (автор настінних розписів, які були виконані у 1925–1929 роках).

Роботи Францішек Манчинського ви мали змогу оглядати у одному з недавніх моїх постів присвячених Кракову – https://taras-palko.livejournal.com/4724.html , натомість львівські розписи Яна-Генрика Розена в каплиці римо-католицької духовної семінарії я показував вже багато років тому – https://taras-palkov.livejournal.com/9539.html
І вони теж цікаві, але все ж розписи Розена у Вірменською храмі вважається вершиною творчості художника.



Перш ніж роздивитись стінопис, спершу оглянемо чудову мозаїку Новозавітньої Трійці, представлену під центральним склепінням. У 1913– 1914 рр. її виконав відомий майстер, професор Краківської академії мистецтв Юзеф Мегоффер.



Мозаїка зображає величну (у формі погруддя) постать Бога Отця, над яким підноситься Святий Дух у вигляді голуба. На грудях Бога Отця спочиває тіло Христа, голову якого увінчує німб у вигляді хреста, який підтримують два ангели. Таке зображення в іконографії досить рідкісне й доволі незвичне. У цій мозаїці, як вказує відомий дослідник початку 20 ст. мистецтва Львова Кс. Жила, цікаво поєднались два знаних в іконографії християнських мотиви Трійці й Оплакування (Пієти). На відміну від традиційного сюжету Оплакування, не Богородиця, а сам Бог Отець тримає на своїм лоні тіло Сина Божого. Пієта Бога Отця була особливо популярна в Північній Європі у XIV–XV ст., наприклад, Трійця Робера Кампена 1433–1435 рр., а також в образах іспанських майстрів XVI ст.



У вітрилах (парусах) куполу можна бачити ще зображення чотирьох чеснот. Також зверніть увагу на вірменські мозаїчні орнаменти і пташок. Оглядаючи їх почуваєш себе майже, як в Раю! :-)



Цікаво, що розписи до усього храму мав виконати теж Ю. Мегоффер. Ще 1906 р. професор докладно вивчав вірменські ілюстровані рукописи, спеціально здійснив подорож до Венеції, на острів св. Лазаря, де в монастирі вірменських ченців досліджував таємниці вірменського мистецтва. У результаті були підготовлені чудові ескізи розпису храму у вірменському стилі (один із них можна бачити на фото, що нижче). Що завадило втілити ці проекти та спонукало архієпископа Теодоровича, про якого згадують як про рішучу, але й неоднозначну постать, залучити до роботи над інтер’єром собору на той час, художника-початківця Яна Генрика Розена – й донині залишеється таємницею.



Як би там не було, але експеримент вдався. Розписи храму привертають увагу не лише мистецькими властивостями, але й явним метафізичним змістом та прихованими символами. Попри сучасний характер розписів, вони також ґрунтуються на багатовіковій традиції Церкви. Науковці називають цей стиль стилем «золотої середини», або ж чимось середнім між авангардним малярством та історизмом. Не зупинятимемось тут на всіх фресках собору, але роздивимось найцікавіші. У пресвітерії, відповідно до найповажнішого статусу цієї частини споруди, зображення, яке оздоблює стіну апсиди, стосується центральної для християнської храму тайни, тобто Євхаристії, і зображає Тайну вечерю (Встановлення таїнства Євхаристії). Цей сюжет надихав багатьох видатних митців (з яких найвідомішою нині є майже втрачена «Тайна вечеря» Леонардо да Вінчі), що намагалися зобразити духовне єднання Вчителя і учнів та філософський смуток останньої спільної зустрічі перед страшними випробуваннями, які випали на долю Ісуса Христа. Також мозаїки і розписи Причастя Христом Апостолів характерні для східнохристиянского мистецтва. Варто тут, для прикладу, також згадати аналогічні мозаїки апсиди Софіївського та Михайлівського соборів у Києві.



Тим не менше, у Вірменському соборі Розен по-своєму зобразив останню зустріч Христа зі своїми апостолами. Розпис – нетиповий, оскільки Ісус та апостоли стоять, при цьому Христа зображено в анфас, а апостолів – у профіль. Якщо ми порахуємо апостолів, то здивуємося, що їх одинадцять. Юда, який зрадив Ісуса Христа, здається не заслужив, на зображення. Його фігури майже не видно. Праворуч ми бачимо тільки його руку, мабуть, саме ту, яка взяла тридцять срібних монет за зраду Вчителя. Також цікавою особливістю цього розпису є те, що одяг Ісуса набагато світліший, ніж одяг його учнів. Та цим таємниці розенівської Тайної вечері не обмежуються. Якщо уважно придивиться до фрески, то на задньому плані, за апостолами, можна побачити, взяту в декоративні аркади, групу святих єпископів східної Церкви. Як відомо, святих Церкви зображали при декоруванні стін святилищ давніх візантійських храмів. Тим самим Розен помістив Христа й учнів не в Єрусалимській світлиці, а у святилищі храму, де відбувається таїнство Євхаристії. Христос ніби безпосередньо присутній на освяченні Дарів під час Літургії, яку у святилищі здійснює священик.



Південне крило трансепту заповнює монументальний розпис Розп’яття. Сцена Розп’яття навмисно зображена тут позаісторично. Показана подія має позачасовий характер, а розміщення Розп’яття – цілком абстрактне. Розташоване Розп’яття мовби на мурованому підвищенні, своєрідній сцені, збудованій зі старих кам’яних плит, що випливають із суцільного пурпурового тла.



Посередині цієї мовби авансцени в геометричному центрі композиції височить хрест. Прибитий до нього Христос живий, Його тіло сильне й випростане, а руки розкладені вздовж поперечної балки хреста, перпендикулярно до тулуба. Христос не висить на хресті, а радше стоїть на ньому. Його голова піднята, а погляд спрямований вдалину, вгору; обличчя серйозне, сповнене гідності. Це Христос – Король Всесвіту – тріумфує в момент смерті, яку подолав! Про його королівську величність додатково свідчить пурпурове тло.



Ліворуч від Розп’яття – Богородиця в синьому одязі, поруч у білому – Іван Євангелист. Далі – св. Петро, який тримає в руках рожеву брилу, на якій зображена мініатюра ватиканського собору св.Петра. Поруч – св. Лука тримає Ченстоховську ікону Матері Божої. Біля підніжжя хреста зображені святі й віряни, переважно видатні особи, які співтворили і сформували двадцять століть історії християнства, від смерті Христа на Голготі й місії св. Петра аж до сучасних мучеників, як то француза Шарля Ежена де Фуко та мексиканця Мігеля Августина Про, які віддали життя за віру кілька років до виконання розпису.
Ліворуч від Розп’яття видніються слова Христа, який пророкує свій тріумф і звеличення на хресті. «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх при-тягну до себе» (Йо 12:32). Святі мовби відповідають словами св. Павла – пояснюючи свою витривалість й освячення в незламному перебуванні у вірі – складеними в написі праворуч. «Ми проповідуємо Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, а для тих, що покликані, – чи юдеїв, чи греків – Христа, Божу могутність і Божу мудрість» (Кор 1: 23, 24).



На краю авансцени сидить, правою ступнею спираючись на обрамлення картини, римський сотник. Таким чином, як вказує польська дослідниця вірменської катедри Йоанна Воланська, показуючи його на межі двох світів – намальованого та реального оточення відвідувачів в інтер’єрі церкви – Розен зробив його елементом, що поєднує обидва ці світи. Постать сотника, задуманого, а водночас задивленого прямо у споглядача, що стоїть перед картиною, неминуче емоційно залучає цього глядача в зображену на образі подію. Сотник нівелює межу між двома реальностями, творячи не сформульований образ «на межі». Прихожани, які моляться у соборі, творять якоюсь мірою «свідків», аналогічних до тих, видимих по другій стороні, поза підвищенням; одержують, отже, виразне послання, що і вони покликані до святості, до того, щоб йти за прикладом зображених постатей святих.



Цікаво, що у багатьох фресках катедри загалом, і у сцені «Розп’яття» зокрема, можливо не на користь, а в "збиток" мистецьких якостей (ІМХО) зображені сучасники Яна Розена і він сам. Ісус Христос змальований із Володимира Дідушицького, львівського мецената та колекціонера; св. Бенедикт (праворуч від Ісуса) схожий до українського греко-католицьког митрополита Андрея Шептицького; св. Франциск – це польський художник Яцек Мальчевський, св. Тома Аквінський та св. Григорій Просвітитель – тогочасний вірменський архиєпископ Йозеф Теофіл Теодорович; св. Петро – видатний філолог Тадеуш Зелінський; св. Лука – римо-католицький митрополит Болеслав Твардовський, а св. Ян Непомук на задньому плані – це зображення самого Розена.



Мабуть, найтаємничішою і найнезвичнішою в інтер’єрі собору є фреска «Усікновення голови Івана Хрестителя». Від початку вона дивувала сучасників не тільки багатством малярської фактури (що іскриться від вишивок і коштовностей ангельських шат), але і таємничістю, і напругою, помітною на обличчях Божих посланців, а, насамперед, – небаченою і загадковою темою, яка безпрецедентна в іконографії.



Сцену традиційно називають «Усікновення голови Івана Хрестителя». Інша назва – точніша – проте звучить дещо незграбно: «Вночі, після усікновення голови Івана Хрестителя». На думку Йоанни Воланської, найдоречнішою, бо є найбільш адекватною щодо змісту, видається такий заголовок: «Прославлення святого Івана Хрестителя».



Роздивімося, що ж на ній зображено. На тлі трьох золочених аркад – піднесені над землею шість фігур, одягнених у святкові, багато гаптовані літургійні шати. Німби навколо голів, а також полум’я під ногами вказують на те, що в них можна пізнати ангелів, але також неординарних: «То могутні духи світла, на зразок гностичних Еонів, цілі спломенілі блиски, з очима, загубленими в безмірній далечіні, очима, що пам’ятають виникнення світів» – як їх описував видатний польський письменник Ян Парандовський.
Ангел, що стоїть посередині композиції, підтримує мертве обезголовлене тіло св.Івана, безвладне, але не мертве, тільки немов би зомліле, оскільки
руки підняті вгору, над місцем, де колись була його голова, а тепер замість неї неземним світлом ясніють концентричні круги. Інші ангели оточують цю центральну групу. Ангел ліворуч демонструє нам закривавлену сокиру, якою страчено Хрестителя; ще один тримає в руці багато орнаментований ліхтар із написом: IOANNES, оскільки Євангеліє говорить про св. Івана: «Той був світич, який палає і світить» (Йо 5:35). Праворуч ангел тримає тацю зі стятою головою Івана Хрестителя, аналогічно як тримала її Саломея.



Два останні ангели стоять у глибині в благоговінні. Праворуч за ангелом, що показує голову св. Івана на тарелі, стоїть стара, зболена жінка, одягнена в коричневі шати і з блідо-зеленим шалем, її підтримує молодий чоловік, якого вглиб сцени супроводжує декілька інших юнаків. Це св. Єлизавета, мати св. Івана Хрестителя та його учні. Придивившись уважно, можна побачити, що з лівої сторони, близько до краю композиції, із-за просвіту аркади, що показує занурену в морок даль-шу частину приміщення, придивляється Ірод зі своїм радником. А перед Іродом на цоколі, за ліхтарем, стоїть скульптурка, виконана також із чорного матеріалу, – чи то людина, чи то тварина – яка, як не дивно, нагадує Пазузу, асирійського демона вітрів.
Тема фрески, як вказував і сам Розен, співзвучна з візіями німецької візіонерки і стигматика Анни Катеріни Еммерих (1774–1824). Що ж до Івана Хрестителя, то у її книгах йому присвячений лише єдиний фрагмент, а саме той час, дотичний уже по усікновенні голови Івана Хрестителя, коли його мертве тіло спочивало в підземеллі замку Ірода в Махерусі. Ось як він звучить: «Дивлячись на святе тіло Іоанна Хрестителя. [...] Бачила тіло Хрестителя, цілий час, як лежало в підземеллі. Ніхто там [в палаці Ірода, на бенкеті] не передчував його смерті [...]. Бачу, все підземелля наповнене світлом і ангела, який стоїть з мечем при святих останках».



Видається, що ця оповідь істотно вплинула на Розена, але зображений у Вірменському соборі сюжет, без сумніву, є самостійним баченням автора. Зокрема замість одного ангела у Розена їх аж шість. На формування сюжету розпису вплинуло також мистецтво одного з найвидатніших митців другої половини ХІХ ст. Гюстава Моро. Протягом усього життя Моро писав фантастично пишні, майстерно виконані в дусі символізму композиції на міфологічні, релігійні та алегоричні сюжети. Одним із та-
ких сюжетів, до якого неодноразово звертався Моро, була «Мара» (англ. – «Apparition») – з’явлення голови Івана Хрестителя перед танцюючою Саломеєю. Тут, на думку Йоанни Воланської, навіть можна висунути гіпотезу, що Розен хотів створити картину на схожу тематику як та, що надихнула Моро, старався дорівнятися йогошедевру в розкоші, атмосфері дива й таємничості. Але оскільки розгнуздана розкіш палацу Ірода у поєднанні з описом сомнамбулістичного танцю провокаційної Саломеї не відповідала релігійному духові митця, не говорячи про невідповідність картини до інтер’єру святині, то Розен вирішив розвинути інший хід цієї самої події – найбільш релігійний. Представив смерть св. Івана – і зумів його передати в подібній до Моро естетиці, одночасно надаючи діаметрально іншого звучання: замість картини, що ви-
промінює еротизм і атмосферу декадансу, створив надзвичайно промовисте бачення святості, не позбавленої при тому всіх основних ознак формальних композицій французького символіста. Таким чином, польський митець поміняв декаданський у вимові містицизм картини Моро на пристрасний ре-лігійний містицизм свого зображення в катедрі.

"Палаючі" ноги ангелів на фресці «Усікновення голови Івана Хрестителя".



На протилежній стіні церкви (у центральному пряслі нави) міститься один із найцікавіших і найсамобутніших творів Розена, поряд із «Розп’яттям» і «Прославленням святого Івана Хрестителя». Це, мабуть, найпривабливіша композиція в катедрі і з погляду незвичної іконографії, і щодо художньої цінності. Зображено дуже рідкісну сцену: поховання св. Оділона – абата ХІ ст. відомого монастиря Бенедиктинців у Клюні (до речі, у останній своїй поїздці до Франції я ледь не потрапив на могилу св. Оділона в пріораті Сувіньї) . Велика заслуга Оділона – запровадження поняття «Мир Божий», під яким малося на увазі припинення міжусобиць у церковні свята й особливі періоди. Але найбільше отець Оділон відомий тим, що він започаткував святкування Дня всіх покійних (2 листопада).



На самій фресці зображені в натуральну величину постаті творять сцену похоронної процесії, яка прямує до пресвітерію (на схід). Художник показав процесію збоку. На ношах спочиває тіло померлого достойника, одягненого в багато орнаментовану ризу і митру, із перстнем направій руці. Ношу несуть троє ченців. З-поза їхніх шат видніє трохи темніше чернече одіяння інших (ледве зазначених, а для глядача майже непомітних) трьох ченців, які підтримують ноші з іншого боку. Серед цієї трійці, яка прямує у похоронній процесії з боку глядача, видно обличчя тільки двох монахів. Перший іде із зосередженим обличчям і прикритими повіками, другий відвернув голову і, мабуть, дивиться позад себе (чи, радше, на крокуючу прозору примару); лице третього ченця сховане у капюшоні. На чолі процесії крокує абат у папському вбранні, опертий на пастораль.Похоронну процесію замикають два прислужники. Напис на ношах дає змогу ідентифікувати і померлого, і три, намальовані лише білим контуром, накриті капюшонами постаті, що супроводжують цю процесію: «О святий Оділоне – душ померлих патроне, ми ідемо багатолюдно, ми померли при твоїй труні». Несений на ношах достойник – то св. Оділон, а прозорі постаті – душі померлих. Абат, який веде процесію, – св. Майлус – послідовник св. Оділона на абатському троні у Клюні. Звідки ж взявся задум такого зображення, що, можна сказати, є справжньою сенсацією в дуже бідній іконографії святого абата?



У жодному із двох життєписів св. Оділона не згадано ані про його поховання, ані про появу вдячних духів. Відповідь треба шукати в літературних джерелах. Протягом ХІХ ст., а навіть ще до початку ХХ ст. дуже популярними були перекладені на багато мов «Золоті легенди», тобто збірки про життя святих. В одному з видань саме такої збірки легенда на день св. Оділона інформує, що абат той «заслужив ласки побачити перед самою смертю багато із врятованих ним душ і покликаний до неба (в дорозі), куди його супроводжували. Не було чітко сказано, хто його супроводжував, але можна припустити, що то визволені з чистилища вдячні душі відвели св. Оділона до Неба. То єдиний слід, єдиний відомий літературний фундамент цього зображення, зовсім новий на той час і надзвичайно оригінальний задум не тільки щодо св. Оділона, але й іконографії святих загалом.
Померлі духи на фресці – це пряме наслідування з бургундського пізньосередньовічного мистецтва (надгробок Філіпа Пота, гробниця Філіпа Сміливого та інші), т. зв. Плакальників, які в бургундській традиції відпроваджували на вічний спочинок заслужених особистостей. Та це ще не всі таємниці зображення. Уважно придивімося до тканин, які висять між колонами внутрішніх галерей, що творять тло для похорону. Ці тканини багато орнаментовані і, судячи із фрагментів, помітних лише між постатями в капюшонах, зображують ілюстрації до Апокаліпсису («Об’явлення Івана Богослова») перемальовані з дивовижною точністю з мініатюр «Бамберзького Апокаліпсису».



Середні частини західної нави, у якій влаштована арка, що відкривається до добудованої частини святині, оздоблені сюжетним живописом: з лівого боку аркади розташовано «людські задуми та їхня рівновага під постатями ангелів», а на протилежній стіні їх супроводжують персоніфіковані сім Дарів Духа. Іконографія п’яти почуттів – традиційна, базується на працях Аристотеля, у яких зазначено, що почуття повинні бути подані як людські постаті, що тримають відповідний, пов’язаний із кожним почуттям предмет. Персоніфікації п’яти почуттів показані переважно як постаті з жіночими рисами обличчя, кожна з яких тримає відповідний атрибут. Вони скомпоновані одна над одною у формі півкола, завершеного постаттю чоловіка, що символізує рівновагу між почуттями, тримаючи у лівій руці олов’яний відвіс на довгій нитці. Починаючи знизу, тут зображені: Зір із античним металевим дзеркалом у правій руці та хижим птахом, напевно соколом, у лівій; Смак тримає кошик овочів;
Слух грає на трубі (або на іншому духовому інструменті). Вище розташований Нюх, який тримає квіти (напевно троянди). Тут же можна побачити й, певні, можливо, навіть жартівливі відступи Розена, як наприклад, через подання їжака як атрибуту Дотику. Почуття для вірян можуть бути як головними джерелами зла, знаряддям гріха, котрих потрібно остерігатися, так і можуть слугувати для духовного поступу людини (тому у вірменському соборі поряд із почуттями представлено рівновагу, котра зрівноважує ці почуття та гарантує їхню нешкідливість).Один із видатних східнохристиянських богословів Преподобний Микита Стифат говорив, хто діяння зовнішніх чуттів заміняє внутрішніми: бачення – стремлінням розуму до бачення світу небесного, слух – уважністю душевною, смак – розумним розмірковуванням, нюх – умовним розумінням (відчуванням, почуттям), дотик –бадьорим тверезінням сердечним, – той ангельське життя провадить на землі; для людей він і є, і видається людиною, для Ангелів є і вважається Ангелом.



На протилежній стіні аркади розташоване – подане, без сумніву, як пара для почуттів – зображення Семи дарів Святого Духа: Страху Божого, Знання, Мужності, Ради, Розуму, Мудрості, Побожності. Згідно з ученням Церкви, ці сім дарів є у кожному з нас. Ці дари невід’ємно поєднуються з любов’ю і з освячувальною благодаттю. Людина, яка втрачає цю благодать, також втрачає дари Святого Духа.
Сім постатей ангелів одягнуті та зображені подібно до тих, що уособлюють почуття, розміщені у трьох групах. Кожна з постатей має шати різних кольорів, шість ангелів тримають також атрибути (дубову галузку з жолудями, галузку з плодом цитрини, сливову галузку з плодом, яблуко, веселку та циркуль). Обізнаність з іконографією традицій зображення Дарів Святого Духа, здавалось би, не передбачала складностей з атрибуцією постатей. Проте, цього виявилося не достатньо, щоб розшифрувати значення зображеної у катедрі символічної композиції та розпізнати у ній прихований зміст.



Це далеко не всі розписи Вірменському храму. Про інші розповім у іншому пості, далі, як вже згадав на початку, розповім про Вірменську Літургію. Точніше дві Літургії - одна із них відбулася в останню неділю цього року (29.12.2025) і після неї відбулась традиційна церемонія освячення гранатів. Обряд цей проводять щороку та він є частиною духовної традиції Вірменської Апостольської Церкви, якій тепер належить львівський храм.



У вірменській традиції гранат має особливе символічне значення. Вірять, що він містить 365 зернят, які уособлюють кожен день року, єдність спільноти та безперервність життя.



Гранат також уособлює процвітання та достаток. У християн цей плід ототожнюється з пролитою Христом кров'ю, його Воскресінням та Божою благодаттю.



Після церемоні свячення гранатів до вірян звернувся настоятель храму — отець Карапет Гарібян. Він пояснив символіку освяченого плоду.
«Гранат для нас — це символ кожного дня року. Його зернятка нагадують, що ми всі різні, але маємо бути разом — у вірі, молитві та любові», — зазначив отець Карапет Гарібян.



Участь у події також взяв міський голова Львова Андрій Садовий.



Наступну Вірменьку Літургія я відвідав вже наступного року — 06.01.2026 р. У цей день вірмени, як це було на початку християнства, святкують Різдво і Богоявлення Христове в один час.

Загалом Вірменський обряд — це один із найдавніших Східних обрядів, який формувався, в основному, з IV до XIII століття. містить у собі частини, взяті з Літургії святого Іоанна Золотоуста — це Візантійська Літургія, святого Василя Великого, а також Сирійської Літургії. Обряд еклектичний, але ці частини зібрані у ньому єдине ціле, причому дуже гарно. Є також елементи Латинської Літургії – старої, тієї, що існувала у XII-XIII століттях.

В Вірменському обряді немає співслужіння. Тобто, як і в стародавньому Римському обряді, священик служить один. Служить, звісно, ​​обличчям до вівтаря, на схід. Так, як у давнину було у всіх обрядах.

Мова Літургії – давньовірменська (грабар). Це класична мова давньої літератури. Вона у тій мірі зрозумілий сучасному вірменину, у якій, скажімо, давньослов'янський зрозумілий сучасному українцю.



Літургія чи Патараг складається з 4-х частин:
1. PATRASTUTYUN - Приготування.
2. ERAXAIC PATARAG - Літургія хрещених.
3. HAVATACELOC PATARAG - Літургія вірних.
4. ORHNUTYUN ev ARDZAKUM - Благословення і відпущення.

В Літургії хрещених чи оглашенних священик представляє собою Ісуса Христа, Царя Небесного тому тут він постає у царському вінці. У Літургії вірних він натомість представляю собою слугу Божого і прохача, тому знімає митру.



Одним із найдавніших звичаїв, що зберігся в Вірменській церкві є цілування миру — диякон, який поцілував десницю священика, що тримав руки на Потирі (Чаші з дарами), передає поцілунок усім віруючим триразовим цілуванням.



Хрещенське водосвяття звершується після Різдвяної Літургії. При цьому вимовляються слова: “Христос родився і явився, хай буде благословенне явління Боже!” Вода освячується в спеціально приготованій для цього посудині.



Цікаво відзначити, що в цю воду лиють також миро (!) з іншої посудини, в формі голуба, символа Святого Духа.



Потім вірні набирають освячену воду у пляшечки і дома моляться та п'ють її разом з рідними, близькими, хворими. Пригостилися цілющої, йорданської водиці і ми)

Як буде на те Божа воля, то про вірменський храм розкажу ще якось іншим разом. І хай не зашкодять мені у цьомі ніякі хвороби, відключення і "Орєшніки" :-))

Comments

[arukhlin]

Ура картинки есть! И они очень хороши! Такая экспрессия!

[taras_palkov]

Дякую! И в ЖЖ видно без випиэна?

Не знаю праильно ди я делаю, ведь это занимает много времени, но фотки в дрим и ЖЖ экспортирую отдельно.

Надеюсь, по хорошо известной Вам армянской теме, будет продолжение.

[arukhlin]

В ЖЖ без випиэна вообще не вижу постов после 25 декабря (примерно). С випиэн в прошлый раз не помогло. Попробую ещё. Но при таком раскладе мне удобнее будет здесь читать.

[taras_palkov]

Попробуйте пожалуйста, что бы уже окончательно знать. А общаться, судя по всему, будем здесь. Мне же каждый раз в ЖЖ позволения нужно спрашивать для коммента).

[arukhlin]

Да - всё видно. Но с ЖЖ ещё прикол, что он мне не дает залогинится хоть с випэн хоть без в свой журнал с телефона, хотя я точно знаю что пароль верный. Так что общаться точно здесь придется.

[taras_palkov]

Да, прикол... Но может ему "пройдет" :))

[petrark]

Замечательно и очень интересно! Я не знал о существовании армян-католиков. Фрески очень своеобразные, эдакий экспрессионизм.

[taras_palkov]

Армян-католиков в мире довольно много много - около 600 тысяч. Причем говорят, что те, которых в Армению из Турции переселили между союбой называют себя "франками"). Дякую!