Каппадокія – 5. Похід Житловою (Meskendir), Червоною (Kızılçukur) та Рожевою (Güllüdere) долинами

[taras_palkov]

Довго я відкладав, та врешті прийшов час описати найскладніші години своєї поїздки до Каппадокії. Та почну свій пост із двох книг, що мають безпосереднє відношення до моєї останньої поїздки в Туреччину. На жаль, довідався я про них вже по приїзді туди. Тепер же буду надолужувати – одна із них є вже у мене на руках. Це «Подорожні нотатки» відомого вірменського мандрівника Симеона Лехаци (1584 – 1639), якого називають вірменським Марко Поло.


Вперше я зустрів прізвище Лехаци при описі колишньої Кесарії Каппадокійської, а тепер Кайсері (Kayseri) у пості maximus (це місто я вже теж раніше описав - https://taras-palkov.livejournal.com/45617.html). Саме Лехаци, і, на жаль, більше ніхто детально не описав стан християнських пам’яток міста св. Василія Великого станом на 17 ст. Але я й гадки не мав, що Лехаци – львів’янин. Народжений в Замості (Руське воєводство), впродовж життя Симеон жив у Львові, де і одружився з вірменкою. А перед цим Лехаци здійснив паломницьку поїздку з Польщі до Єрусалиму, яка тривала аж 12 років. Отриманими враженнями він поділився у своїх «Подорожні нотатках». Тепер записи Лехаци є дуже цінними, оскільки містять інформацію про життя в багатьох містах України, Туреччини, Святої Землі і не тільки.

А на другу книжку я «вийшов» наступний чином. В одній із фб-спільнот (здається, це була «Древняя живопись») я наткнувся на допис, що звучав приблизно так: «Впервые на русском языке в московском издательстве Grundrisse вышла книга воспоминаний известного русского художника-авангардиста Алексея Грищенко о Стамбуле – «Мои годы в Царьграде». Два года Грищенко провёл в Константинополе (після Громадянської війни в Росіі), бедствуя, голодая, но почти ежедневно делая зарисовки мечетей, византийских храмов, улиц, людей вокруг, танцующих дервишей… Он чурается беженской, или, как сейчас говорят, эмигрантской среды, но наводит контакты с турецкими художниками, прошедшими школу французского импрессионизма».

Прочитав це, прийняв до уваги і… забув. Але через деякий час наткнувся вже на подібну інформацію в українських джерелах, бо виявляється Грищенко – українець! І ті ж самі спогади художника вже давно видані українською: Олекса Грищенко. Мої роки в Царгороді. 1919-1920-1921. Мюнхен-Париж, видавництво «Дніпрова хвиля», 1961 - http://uartlib.org/allbooks/oleksa-gryshhenko-moyi-roky-v-tsargorodi-1919-1920-1921/.

А кілька років тому їх ще раз передрукувало львівське видавництв «Піраміда» - https://book-ye.com.ua/catalog/memuary-lysty-shchodennyky/moyi-roky-v-tsarhorodi-1919-1920-1921/.
Детальніше ж про самого художника варто прочитати тут - https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/09/12/150418/



Не впевнений, що ще коли-небудь виберуся в Стамбул, але почитати Грищенкові «Мої роки» однозначно варто. Тим більше, що вже доволі добре знаю це місто.
Доступними для є також інші книги О.Грищенка: «Україна моїх блакитних днів : [спогади]» та «Мої зустрічі і розмови з французькими мистцями».

Тепер же продовжу сврою розповідь про Каппадокію. Отже, після огляду музею під відкритим небом в Гйореме та церкви Айнали (про це я писав раніше: https://taras-palkov.livejournal.com/49231.html) я рушив далі до розташованих між Гйореме і Чавушином долин: Мескендір, Червоної та Рожевої.

Легко сказати, та складно виконати. Крім об’єктивних причин, як то дві безсонні ночі за останні чотири доби, понад 30°-ну спеку, складність орієнтування в незнайомій і складній за рельєфом місцевості, намотаний кілометраж (5-6 км, не беручи до уваги пройдений зранку шлях) додалося ще й те, що тим маршрутом по усіх долинах я йшов або сам або май же сам. Перші кілька кілометрів по долині Мескендір – тільки сам. Групою з 2-5 людей ходити все ж легше, ніж одному. Якщо йдеш один, то, принаймні, потрібні люди, які хоча б трохи щось «по ходу» могли б підказати. А тут пандемія і, як наслідок, відсутність туристів та зачинені по дорозі в долинах майже усі кафе. Спитати чи в правильному напрямку мандруєш немає у кого. А розгалужень доріг і стежок не бракує. До того ж, багато стежок через відсутність людей позаростало чагарниками й травою. Тому бувало так, що йшов від роздоріжжя певний час стежкою, потім розвертався і йшов назад. Часом досить довго тривали ці пошуки вірної стежки.

Все не так очевидно, навіть якщо є вказівники, як на цьому фото.



Ще одним несприятливим фактором був мій «перфекціонізм». В цілому, якщо аналізувати пости по Каппадокії в ЖЖ, то туристів, умовно кажучи, можна поділити на три категорії. Першу, найбільш чисельну, складають ті, які йдуть собі долинами по принципу «як вийде»,тобто просто насолоджуючись побаченим і тому з оглядинами церков і ракурсами для фотографій особливо не морочаться. Другу групу складає явна меншість, які ходять цілеспрямовано й шукають печерні церкви з фресками (а знайти їх часами ой як непросто), а навколишні ландшафти фотографують теж по принципу як пощастить. І третя група туристів – це ті, які печерні церкви цілеспрямовано не шукають, а намагаються передати своїми фотографіями усю красу навколишніх ландшафтів. Фотографують при цьому може й небагато, але якісно. Як наслідок, фотографії їхні представляють собою не якийсь хаос, а є результатом свідомого відбору. Не знаю, чи у мене вдаються фото природи, але я точно є представником того рідкісного типу туристів, які намагаються і церкви знайти, і про ракурси для пейзажних фото не забути.

Деколи треба було долати стежки, що заросли чагарниками.



Або пролазити повз повалені дерева.



Часом щоб отримати якісне фото, треба «перебігти з горбочка на горбочок», а це, як правило, займає досить багато часу: треба обходити навколо, обережно спускатися і підніматися, часом зазирати всередину печер. І більше того – дійшовши нарешті до потрібної точки дуже часто бачиш, що нічого такого особливо в цьому ракурсі зйомки немає і всі твої зусилля були марні. Подібна «історія» з церквами. Здалеку неможливо визначити чи це та церква, яка потрібно, чи ні. І тут теж не підбіжиш – треба помалу підніматися і спускатися, щоб не загриміти униз і, як мінімум, не зламати ногу. А із взуттям цього разу я зовсім не вгадав. Головне в Каппадокії – це добрі підошви! А у мене 2 старі пари кросівок (що логічно), але з майже «лисою» підошвою. До того ж, у цей день одна пара взуття взагалі не витримала – в певний момент обидві підошви відклеїлися і в дірки протягом маршруту постійно потрапляли дрібні камінці. Довелося в результаті цю пару викинути, але це було вже увечері.



Іще одне: при всій повазі до тих людей, які створили мережеві путівники по Каппадокії, мапи долин на їхніх сайтах дають лише приблизне уявлення про маршрут. Хоча дякую їм і за це!
Мапа з сайту http://cappadocia-elenatruva.ru/wp-content/uploads/goreme_map_valley.jpg




З https://tour-turkish.ru/dolina-meskendir/



Як бачити, мапи і між собою, в значінй мірі, відрізняються.
Гугл-карти теж в даній ситуації особливо не поможуть. Це вам не по місту ходити :-).

Тепер про сам похід. Від музею далі по шосе треба в гору, згодом минути поворот ліворуч в долину Мечів і йти далі до наступного повороту за яким слідує спуск в долину Мескендір (Житлову).
Це по суті каньйон з потічком внизу.
У самій вже долині Мескендір Єлєна Трува радить: «першу частину шляху краще йти по верху ущелини, а не спускатися на його дно. Там протікає струмок. Може бути дуже брудно, а в «водний» період пройти буде просто неможливо, тому що він перетворюється в невелику річку. До того ж церкви знаходяться нагорі». Я ж шляху по верху на ущелини не знайшов, тому усю долину пройшов по низу.

Мескендір долина це, по суті, каньйон з потічком внизу і досить великою кількістю тонелей.







Оточуюча, в долині Мескендір природа суттєво відрізняється від того, що я показував в моїх попередніх постах присвячених Каппадокії і від того, що чекало мене в наступних долинах по маршруту.
Скелі по боках здебільше білого, медового кольорів і усюди, завдяки тінистості і вологості, багато зелені.



Трапляються і мальви. Часом навіть на Україну схоже.



Але от такого в Україні не побачиш.



Це голуб’ятні в скелях, яких в Каппадокії дуже багато і які я вже детально теж показував раніше. Про самі голуб’ятні тут, думаю, буде найкраще зацитувати «фаната» (в хорошому розумінні цього слова), художника і мистецтвознавця Сергєя Шихачєвского: «О голубятнях в Каппадокии.
Долгое время, слыша слово «голубятня» применявшееся в отношении многочисленных, явно рукотворных нишек одинаковой формы, смущался не веря, что такое возможно. Во-первых, смущало их количество. Это ж, сколько надо голубей, чтобы они там расселись? И, главное, зачем?
Наконец, в последней поездке решил внести ясность и получил убедительное разъяснение. Голуби – поставщики важного и качественного удобрения – помёта. Если голубям предоставить возможность беспрепятственно размножаться, они этой возможностью воспользуются со страшной силой и размножатся очень быстро. Эту возможность люди голубям предоставили специально.
Большинство голубятен достаточно позднего происхождения, уже не монашеского, а турецкого. И, в основном, «изготавливались» они в 17-18 веках. Хотя монахи, судя по некоторым наблюдениям, голубятни тоже устраивали.
Существовало как минимум два типа голубятен. Одни открытые, в которых помёт собирался достаточно свежим и голубиные яйца можно было в любое время собирать, как с грядки. Другие устраивались в основном в высоко расположенных пещерах и … замуровывались, но не полностью. Чтобы птицы могли свободно влетать и вылетать. Помёт, яичная скорлупа, птичьи трупики скапливались в этих помещениях в больших количествах и естественным образом превращались в ОЧЕНЬ концентрированное и ценное удобрение. Через несколько лет стенка разбиралась, и пещера освобождалась для нового цикла. Эти замурованные голубятни особым образом помечались. Во множестве встречаются эти «пометки», указывая на хозяина такой «фабрики» по изготовлению удобрения.
В первой поездке А.Н. высказывал мысль о том, что эти ниши на самом деле полки, но не для «всякой всячины», а для … книг. У кого чего болит, как говорится. У дам много «всякой всячины», которую хорошо бы разложить «по полочкам», у учёного энциклопедиста множество книг, которые также нуждаются в структурировании. Должен разочаровать и дам и книжников; ни того, ни другого в монашеском быту практически не было, как ни странно. Я во многих монастырях бывал, в том числе Афонских. И в кельях монашеских. У монахов даже в наше время личного имущества ОЧЕНЬ мало, и особенно, «всякой всячины». Книг в каждой келье тоже совсем немного. Понятное дело «Новый Завет», патерик, несколько молитвословов. Всё остальное в монастырской библиотеке. Но это сейчас в таких библиотеках собраны сотни книг, а в 10-м веке книги были в буквальном смысле драгоценностями, к тому же немалого размера. И никто не стал бы их класть в каменную, шершавую нишку, глубиной 10 сантиметров.
Я уж не говорю о том, что залезть на стенку высотой метров 15 для того, чтобы положить туда, скажем, нож или миску… ну, вы поняли. А когда такая моноячейка, глубиной всего 5-7 см расположена на стене с ОБРАТНЫМ углом, в неё вообще НЕВОЗМОЖНО что либо положить. Зато голубь очень удобно располагается и приносит «пользу» непосредственно на пол, откуда её, «пользу» очень удобно собирать.
Если кому-то моё разъяснение кажется неубедительным, почитайте в интернете о ГУАНО!
В том, что ниши сделаны позже и не христианами можно убедиться в Колонной церкви. Невооруженным глазом видно, что ниши очень грубые по сравнению с потрясающей архитектурой. Располагать такое уродство на северной стене храма вблизи алтаря? Но во многих других местах эти голубиные ниши выглядят очень органично и кажутся неотъемлемой частью каппадокийского пейзажа. Из-за этой органичности, вероятно, и возникают мысли, что ниши были вырублены теми же мастерами с некоей таинственной целью».



Так я йшов, часом повертався назад, знову йшов, аж нарешті трапився мені один чоловік на городі (яке все таке щастя зустріти людину!), який відвів мене до свого, розташованого неподалік, кафе, напоїв чаєм, а я його розпитав чи в правильно «керунку» я йду? Виявилось , що все гаразд, до найближчої печерної церкви Ізюмлю (Üzümlü) десь з кілометр, але сама церква закрита. Шкода, звичайно, що закрита, але вже добре, що я йду правильним шляхом.

Вид на Червону долину. Один із тих конусів внизу серед дерев і є церквою Ізюмлю.



Але я того не знав і детально намагався обстежити ось цю церкву, щоб потім до неї не повертатися).



За кольром скель відразу стає хрозумілим, чому долиною називають Червоною.



Оглядаючись назад - унизу в зелені  останній відтинок маршруту. Умовно кажучи - від кафе.



Крім червоного забавлення скель, присутнє також жовте.



І білий.



Все ближче і ближче. Тут я підозрюю, що попереду церква Ізюмлю, але точно ще цього не знаю.



Йду вже якийсь часом верхом. Тут поруч проходить дорога, мені ж треба "пірнати" униз. Пізніше сюди доведеться повертатися і йти по верху далі.



Ще один ракурс. Церква Ізюмлю - дальня, та що, із решіткою.



Отже, церква, дійсно, виявилась зачиненою.



Але тут я згадав пост шановної kuba, в якому вона розповідала, що стикнувшись з аналогічно проблемою, просто проникла в храм пролізши під решіткою. Аналогічно зробив і я. Щоправда довелось трохи почекати. От немає людей, коли вони потрібні, а коли не треба вони тут як тут :-)). Така "масовість" все через дорогу вгорі. Й усі приїжджі - турки.

Церква Ізюмлю – невелика, однонанова, розміром лише 8 метрів на 2 метри.



Усередині церкви збереглися дуже цікаві, я б сказав навіть життєрадісні, фрески. На склепінні нартексу - геометричний візерунковий хрест, з основи якого витікають ліани квітів лілій.



От що пише про цю церкву Сєргєй Шизхачєвскій: «Церковь Изюмлю килисе с самой первой поездки в 97-м вроде бы в шутку, но безоговорочно всеми признана ИЗЮМИТЕЛЬНОЙ. UZUM, как нетрудно догадаться, по-турецки – виноград, стало быть, Изюмлю – виноградная. Посвящена Св. Никите-столпнику. Датируется не позднее начала Х века. Относится к «скитским» храмам.
Понятно, что для подвига столпничества, считавшегося одним из труднейших в монашеской «практике», каппадокийские «конусы» или «грибы» подходили как нельзя лучше. Оставалось «лишь» ступенечки кое-какие проскрести и пещерку-келью наверху конуса выдолбить.
Удивительно, что уровень пола наоса ниже уровня пола притвора, а уровень алтаря ещё ниже. И алтарь, обратите внимание, является «Раем», на что ясно указывают «павлиньи глаза». Получается, что на НЕБО надо… спускаться. А обратный подъём оказывается спуском с небес.
Сладостным и изюмительным предстаёт свод церкви с роскошным осенним виноградом, разросшимся из большого креста, своими четырьмя ветвями раскинувшегося на четыре стороны света. Глядим на дивный этот виноград и на память приходят не только упоминания его в Священном Писании, но и притча о смоковнице. А ещё о хозяине виноградника и делателях этого прекрасного сада.
И вот стоим мы, праздные, уж и не в 11-й, а вообще не знамо какой час, и Бог весть, суждено ли нам стать делателями?»
Чудовий текст, як не мене, але я все ж його доповню.

Вхідна кімната (Narthex) містить велику могилу. Ймовірно, місце поховання святого Микити.Микита підв’язався тут в якості монаха-стовпника десь в середині 800-х. Слава про його подвижництво розповсюдилась і сюди почали стікатися багато паломників. Одним з таких паломників був полководець Ерстастіус, якого візантійський імператор призначив захищати гірський перевал від арабських загарбників. Ерстастіус відвідав Микиту, щоб помолитися за військовий успіх. В знак вдячності після перемоги Після Ерстастіус пожертвував щедру суму на висічення та розмальовування церкви в підніжжі живої келії Микити.
Простір над вхідною аркою (люнетом) займають чотири фігури: Св. Даміанос, Косми, Пантелеймона і Св. Анни – матері Богородиці. Також на цій стіні є християнські графіті пізніших паломників, які прийшли помолитися і залишили свої «автографи». с церкві. Зокрема тут можна побачити такий напис: "Це лікарі, які зцілюють силою Христа". Інші графіті - це молитви до Марії Богородиці.



У наосі приголомшливий хрест і квітковий дизайн, що вкривають стелю. Цей вишуканий цей ювелірний хрест має велику кількість квітів аканта та виноградної лози. Ось чому церкву називають виноградною.



У Біблії виноградники та виноградні лози символізували Божий народ (див. Ісаї 5; Псалом 80). Ісус сказав у Івана 15: 5: „Я виноградна лоза, ви - гілки. Ті, хто перебуває в мені, а я в них, приносить багато плодів, бо крім мене ви нічого не можете зробити ". Стельовий дизайн винограду, що виходить із хреста, візуалізує основну теологічну віру - смерть Ісуса (хрест) була основою нового завітного народу (лози).



Навколо хреста сімнадцять переплетених кіл. Усередині кожного кола - мальтійський хрест і павине пір’я. Фон - детальна сітка з крапками. Рожево-червоний з жовтим забарвленням створює внутрішній простір набагато яскравіший за більшість інших печерних церков.



Під колами по в арках - зображення 16 святих, з яких 12 апостолів.



Невеликий простір над аркою (люнет) містить сцену Розп’яття. Пошкодження водою та руйнування людей зіпсували суттєво зображення, але є багато показових елементів. На хресті Ісус носить хітон і не виявляє жодних ознак смерті, нехарактерних для церков Каппадокії. Край ліворуч - святий Симеон, перший стовпник і який родом був із Каппадокії. Ліворуч від нього напис: «За молитву і спасіння та прощення гріхів Микиті, стовпнику, подвижнику віри"



В апсиді центральна картина - Богородиця на м’якому троні з дитиною Христом на колінах. Ліворуч від неї архангел Михаїл з кулею, праворуч - архангел Гавриїл. Тлом є яскраво-жовтого павиного пір’я, що затьмарює сцену.



Тлом для картини є яскраве-жовте павине пір’я.



Хрест на стелі апсиди.



Оглянувши церкву далі мав йти до пагорбу (можна ще назвати його платом) Aktepe, або як це місце ще називається Sunset Point, бо тут особливо гарно фотографувати на сході чи заході сонця. З вершини цього пагорбу мав би пролягати шлях в Рожеву долину – названу так за переважаючий там колір скель. Там планував оглянути три печерні храми: Церкву з Колонами (Direkli Kilise), Церкву Хреста та Церкву Трьох Хрестів.

Не знав як краще до Актепе йти: чи стежкою внизу, але питаю себе чи не потрібно буде пізніше дряпатися уверх на вершину?; чи краще обходити по верху, хоч і довшою (так виглядало) дорогою. Тут мені (по черзі) трапилися двоє хлопців-туристів – один із Туреччини – Едіпус (з ним я ще перетнуся пізніше), а другий в арафатці і футболці «Барселони». Виявився не арабом, а каталонцем. Обидва йшли низом, але сказали, що ніби можна йти і верхом. А як краще – того не знають. Каталонець йшов по тому ж маршруту що й я, тільки в протилежному напрямку, тому розпитав мене як далі йти до Гйореме. За іронією долі, я його зустрів увечері – виявляється, він жив у тому ж готелі, що і я.

Трохи перепочивши, пішов низом. Десь трохи не туди спочатку, якимось городом, потім спустився униз. Внизу ж була не стежка, а русло пересохлого потічка. Йти будо важко. Здавалось, що не зможу там пройти. Після кількох невдалих спроб повернувся до церкви Ізюмлю й присів відпочити. І тут відчуваю, що моя сумка з фотоапаратом чомусь дуже легка. Заглядаю – а там нема фотоапарата?!… От тобі й маєш!.. Я навіть не знаю, що було б гірше – загубити паспорт, про який я так переживав напередодні, чи фотоапарат… Хоч сил уже немає, йду шукати, поки хтось інший на той фотоапарат не набрів. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що «коло розкиду» значне. До того ж тут вже крутилися якісь люди. Дякувати Богу, не відразу, й не за метрів 20, але я таки той свій (такий дорогоцінний в той момент) фотоапарат знайшов!!!

Але попереду ще, принаймні, половина шляху і я вже довго топчуся на одному місці. Йду верхом вже зовсім не бадьоро, а із зупинками. Нарешті доходжу до пологої вершини Актепе і лягаю в прямому розумінні на килими в першому кафе. Замовлене капучіно трохи мене збадьорило і розпитавши бармена, спускаюся крутою стежкою вниз. Нелегко, але спустився. І що ж я бачу? Я знову десь біля Ізюмлю…



Не буду далі детально описувати усіх моїх подальших поневірянь, скажу лише, що я знову був на Актепе.



Там мене знову скеровували не туди, але вже інші турки (я щоправда не впевнений тепер, чи правильно я питав про шлях до Рожевої, а не до Червоної долини).
Врешті знайшов дорогу.



Забувши там на вершині, де було багато людей, прикупити води і тут подолавши спуск, вже маневруючи між пагорбами у мене буквально «закінчуєть бензин». Йду далі ледве волочачи ноги метрів 20 і зупиняюся, щоб відпочивати, а зупинятися не маю права – обідня пора і сонце жарить немилосердно, тіні ж ніде немає (добре, що хоч шапка є). Води теж немає, купити її ніде. Врешті присідаю в якісь чагарники під скелею. Сиджу, тяжко дихаючи і пригадую собі як доктор Швейцер описував клінічні випадки в Африці, коли там з білими людьми підступно траплявся сонячний удар. А також про учасників різних полярних експедиції, в т.ч. й трагічних, які в певний момент усвідомлювали, що поставлене завдання вже не вдасться виконати й усі сили треба прикласти на те, що вибратися з халепи. І тут швидко рухаючись (видно тільки з Актепе) надійшла якась пара – хлопець з дівчиною і привіталися англійською: «Hi!» На моє питання: Чи є у них вода, хлопець відповів: «М-м-м, yes.» Але коли я попрохав, що б дали (або продали) мені трішки хлопець промовчав, а дівчина сказала: «Що я можу купити воду рухаючись далі. Там недалеко за пагорбами є кафе, і воно відкрите». Все ж вони мені налили з 1,5-літрової пляшки десь на 2 ковтки своєї дорогоцінної води, які я не випив, а налив собі на голову. А вони побігли собі далі. Шкода, що не запитав з якої західної країни вони приїхали. Не до того було…

Посидів я так, посидів. Дивлячись при цьому на ось цю печерну церкву й розмірковуючи, як все таки тяжко у неї зайти.



Та й пішов уперед. Намааючись ще щось по дорозі фотогрфувати. От як цю печерну церкву.



Не та це церква, що потрібно. А може та, що треба ось там внизу?





І врешті дійшов до згаданого кафе біля самої церкви Хачлі, яке, на щастя, виявилося дійсно відкритим! Власник саме підливав зі шлангу городину. Я роздягнувся до пояса і показав йому, щоб він направив струмінь води на мене. А після цього одна за одної випив в благодатній тіні три півлітрові пляшки води. За деякий час же пішов фотографувати церкву Хачли (Хреста), названу так через вирізьблений на стелі хрест. Церква розташована нагорі від кафе – до неї ведуть дерев'яні сходи.

Haçlı Kilise датується 10 ст. Крім чудового чудовим кам'яного хрестом на стелі церква має повністю розписану апсиду. Нава розміром 5,5 х 5 м. Таож в наві можна побачити кам'яні лави виріьблені з двох боків.



Визначальною рисою церкви  є великий хрестоподібний рельєф на плоскій стелі.



Римський хрест увінчаний аркою. У основи хреста два невеликих  ромби з включеними у них хрестами.  Різьблений рельєф демонструє велику точність і майстерність. Кожна деталь ідеально підходить за формою – кривизна арки, відстань між колами, заглиблена обробка, легкі вигини на кінці кожного плеча і т.п.. Розташування хреста над головою вказує на суверенну силу Бога, що захищає свій народ згори.

Картина апсиди (Христос у славі) несе теж саме богословське послання – Ісус (в мандорлі) на своєму престолі править світом і благословляє свій народ.
Ісус сидить на своєму небесному престолі як володар світу, в оточенні ангелів і святих, які його хвалять.



Царський трон Ісуса має червоні подушки, золоту оправу з коштовностями та відповідну підставку для ніг. Чотири живі істоти виходять з-за трону. Чотири могутні тварини – людина, лев, орел і віл – представляють все творіння. В Єзекіїля 1, Даниїла 7 та Об'явлення 4 ці тварини з'являються в небесному залі суду Бога. В історії Церкви ці чотири тварини представляли чотирьох авторів Євангелія (Матвія, Марка, Луки та Івана). З цієї причини кожна фігура тримає прикрашену біжутерією книгу, подібно як її тримає Ісус.



Напис над кожною головою описує, як кожна фігура поклоняється Ісусу – «говорить», «співає», «кричить» і «плаче». Ці самі слова з’являються у літургії. Коли поклонники в навіі дивилися на цю сцену, священик читав вголос: «Чотири живі істоти співають гімн перемоги, проголошують, кричать і кажуть: Свят, свят, свят, Господь Саваоф, небо і земля наповнені Твоєї славою".
Ісус, трон і чотири живі істоти оточені нерівною мандорлою, що означає неперевершену Ісусову святість і славу на небі.
 Ліворуч  від кола мандорли – серафим . Праворуч – ангел-тетраморф (грецький, poloiomaton ), який має чотири ангельських крила і голови чотирьох живих істот.

Архангели Михаїл та Гавриїл стоять зовні. В імператорському вбранні вони виглядають як солдати на службі. Їхні зовнішні руки тримають посох зі словами “СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ”, постійною піснею ангелів на небі (пор. Ісаї 6: 3, Об’явлення 4: 8).
Друга рука тримає кулю (глобус, що символізує суверенне правління).



Міцна лавка із синтетрону вистилає задню стінку. Піднесене сидіння посередині має підніжку для ніг і нішеву спинку. Цей фізичний трон відповідає намальованому престолу Ісуса. Священик, що сидів у цьому різьбленому сидінні, наслідував Ісуса, що сидів безпосередньо над ним.



Сцена представляє потрійний поділ візантійської космології – небо (Ісус і ангели), Єрусалим (стоять дванадцять учнів) і земля (лава для православного священика та його помічників). Горизонтальні смуги та різний фон поділяють простір на три рівні секції. Червона лінія під ангелами та зміна кольорів тла відокремлюють Ісуса та його ангельський двір на небі від людських фігур внизу.



Софіт (на нижній стороні арки апсиди) має центральний хрест, оточений старозавітними пророками. Давид, Єремія та Малахія праворуч; Соломон і два пророки зліва.



Широкі простори з кожного боку передньої стіни мають стоячих святих. Зліва - святий Прокопій († 303), відомий монах, богослов і мученик з Єрусалиму.Праворуч святий Феодор сідає на білого коня і списом вбиває дракона.

За деякий час в кафе з’явився вже згаданий турок Едіпус. Дуже хороший хлопець, не те, що західні туристи :-)). Трохи розказав йому про свої поневіряння і далі ми разом попрямували до Чавушина. Притому де і сили взялися? Ніякої втоми вже не відчував. Як виявилося Церкву з Колонами (Direkli Kilise) я вже минув то ж неї не повертався. Але попереду була ще Церква Трьох Хрестів. Її доволі тяжко знайти. На жаль, і нам вона не підкорилася.
Дійшовши до Чавушина, добре роздивився її знамениту, схожу на сир, скелю.



У цьому сирі жили люди ще в 50-х рр. 20 ст. Є всередині є цікаві церкви, але їх перегляд я переніс вже на наступний день. Тому дочекався долмуша в Гйореме, попрощався з Едіпусом і пішов відпочивати в готель.
В готелі я проаналізував свої помилки, вніс корективи у подальші плани і надалі у мене все було гаразд :-))

Comments

[taras-palkov.livejournal.com]

Да, спасибо!