Паломництво до Унівської Лаври 2

[taras_palkov]

А тепер увійдемо в храм щоб роздивитися розписи і доторнутися всім своїм єством до Божественного.

Ми звикли прямолінійно підходити до творення молитви – тільки під кутом вчитування в її слова. Але кожен, хто хоч раз у житті пробував молитися, знає, як нелегко буває зосередитися. Відбувається щось зовсім не те, до чого ми звикли, читаючи книжку чи пробігаючи газетні рядки. Линуть якісь думки, щось випливає з пам’яти – часом таке, про що вже давно не згадував. Втрачаєш увагу і зосередженість, думки плавають, як уві сні – не згадаєш через хвилину де. І хочеться піти кудись слідом за ними, не дочитавши молитви до кінця…
І при тому у храмовому богослуженні Ви відчуваєте на собі, що в церковній спільній молитві є дещо таке, що з’єднує Вас із Богом і тими, хто молиться поруч, і чого не передати тільки словом. Якщо Ви присутні на монастирському богослуженні вперше, Ви нічого не розумієте, не можете вловити слова пісень, але часто не можете приховати захоплення від того, як вони там, на клиросі, співають! Мелодія Служби Божої захоплює Вас, підносить, і, нічого не розуміючи, Ви все ж не можете сказати, що Ви не молитесь! Ви не чуєте окремих слів, не вимовляєте їх, Ви взагалі не розумієте нічого з того, що відбувається, – але “музика” богослуження немовби піднесла Вас від землі на небо.
Якби Ви тільки намагалися вслухатися в слова, то не відчули б того піднесення, яке Вас зараз охопило. Буває й так, що за змістом слів устежити не встигаєш, – і починаєш комплексувати, навіть дратуватися… Думаю, що всім нам, щоб цілковито зануритись в атмосферу богослужень, бракує простого дитячого сприйняття, безпосередности в переживанні своїх почуттів.
Ніщо в богослуженні не діє так на людину, як його ритм. Він пронизує все, починаючи з хресних знамень, що їх творять водночас усі, із синхронних доземних поклонів, якщо це великопосна служба. Він проникає в людину, часто поза її настроєм, а вірнішe, підживлює та очищує настрій нашої внутрішньої людини, що раніше приглушувався “мудруванням плоті”. Щойно ти був весь у своїх думках і повсякденних хвилюваннях, а постоявши хвилину-другу, раптом відчуваєш, що навіть дихання твоє підпорядкувалося мелодійному ритмові церковної служби…
Диякон Віталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"




Все у храмі підкоряється тому ритмові, весь храм наповнюється і дихає небесним співом і сам стає явлінням Неба на землі, немов приймаючи у своє лоно цілий всесвіт, щоб він єдиним диханням прославив Творця…
Вечірня служба починається урочисто – прославленням святої животворящої і нероздільної Тройці, з потрійним закликом прийти і поклонитися Христу, Цареві нашому Богу, і повільним співом старослов’янською мовою Пс. 103 (“Благослови, душе моя, Господа”). Нам з незвички не все зрозуміло, лише окремі слова доходять до нас: це слова благословення і прослави Премудрости Творця всесвіту.
Царськими дверима виходить зі святилища священик у блискучих, майже неземних, ризах, із кадилом; його супроводжує диякон з великою свічею. Кадильний дим пливе у повітрі, робить видимими промені сонця, що заходить; храм швидко сповнюється запахом ладану – хочеться думати, що так пахне саме Небо. Священик у хмарці пахучого диму – наче живий образ Господа Бога, що проходить стежками Раю…



Кінцеві стихи псалма: ”Нехай грішники з землі щезнуть, і беззаконних більше хай не буде!” – клирос співає з іншою інтонацією; стає трохи сумно і тривожно…
Священик і диякон заходять у вівтар, світло гаситься. Диякон стає перед уже закритими царськими дверима; в сутінках храму його строгі повільні поклони в такт співу “Алилуя” – все таке відмінне від тої тихої радости, яка щойно царювала.





Повним голосом дуже повільно диякон співом закликає до молитви – ектенії мирної. З хору (співу людей у церкві та клиросу) лунає у відповідь: “Господи, помилуй”. Здається, в цих голосах чути моління цілого людства, починаючи від Адама й кінчаючи нами, грішними… “Помилуй” – грецькою мовою “елейсон”; це слово звучить як “єлей” (олива, символ Божественної благодати, помазання), і відчуваєш, що голоси хору розливаються, як єлей, у повітрі храму.





В неспішний молитовний діялог диякона і клиросу включається священик. Він дещо змінює і темп, і тон, і тему молитов. Співає також повільно, але зовсім інакше – без тіні сумовитости, возносячи славу Отцю, і Сину, і Святому Духові.
Лунає спів клиросу “Блажен муж” – це гимн, складений, як мозаїка, зі стихів першого, другого і третього псалмів. Диякон стає біля ікони Спасителя, немов закликаючи всіх звернути свої погляди на святий образ – взірець того “блаженного мужа”.



Далі клирос співає Пс. 140. Там є слова: “Нехай направиться молитва моя, мов кадило перед Тобою” – і відповідно до цих слів диякон починає обкаджувати храм і всіх, хто в ньому перебуває. Адже цього разу кадіння символізує наші молитви, і диякон передає кожному той дух молитви. Ритмічні змахи кадила відповідають ритмові поклонів людей, до яких вони звернені. Спів псалмів вінчається стихирами – церковними піснеспівами, присвяченими різним подіям чи особам з історії спасіння. Ми знову не здатні уловити всіх слів, але не можемо не відчути, що мелодія стихир заволоділа нами. Незабаром кожен відчує в собі якусь зміну під її впливом.
Під час співу: “Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу і нині, і присно, і во віки віків. Амінь” – усі накладають на себе хресне знамення. Однодушність не тільки відчувається, а й виявляється зовні: навіть людина, що вперше прийшла до храму, піддається цій однодушності і хреститься одночасно з усіма.



Тим часом останні промені сонця зникли з вівтарних стін, потьмянішали кольори розписів, лики іконостасу. Тільки світло від лампад, крихітне, як світлячок у лісі на Спасовій горі, підігріває тепло очей на іконах. Відкриваються царські двері, зі святилища урочисто виходять священик і диякон з кадилом. А попереду – свічконосець, що стає перед входом до вівтаря. В сутінках храму очі всіх прикуті до світла свічі.
Гучний виголос диякона “Премудрость!” і незрозуміле “прості!” змушують усіх внутрішньо виструнчитися під спів дивовижних рядків:
Світло тихе святої слави безсмертного Отця Небесного, святого, блаженного, Ісусе Христе! Прийшовши на захід сонця, бачивши світло вечірнє – оспівуємо Отця, і Сина, і Святого Духа – Бога!..
Кожне слово цього давнього гимну відлунює в душах, і раптом увесь храм – немов усупереч зануреній в сутінки вечора природі – освітлюється! Лунає друга частина гимну:
Достойний Ти в усі часи оспівуваним бути голосами преподобними, Сину Божий, що життя даєш усьому світові, тому світ Тебе славить!
Люди відразу немов оживають. Навіть фрески, здається, оживають, бо новими барвами заграли розписи на стінах. Їх фон – переважно жовтий, з різними відтінками, дуже приємний; удень він грає у променях сонця, радісно-урочистий, можна сказати, пасхальний…
Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"



Скільки добрих книг написано про “красу і мудрість візантійського обряду”, але чи стало серед нас більше свідомих любителів і знавців тої краси? Підійдіть у храмі до першої-ліпшої людини і попросіть її розповісти, як вона відчуває ту красу, чим для неї близький саме наш обряд? Навряд чи вона скаже Вам щось конкретне – таке, щоб сприйнялося як сповідання віри католика східного обряду… У богопоклонінні також потрібен смак, і виховується він свідомими зусиллями, день у день. Без виховання він так і залишиться недозрілим, а наше сповідання віри буде блідим і якимсь безсилим. Ми не зможемо внести своє слово в суголосся Благовісти серед усіх християнських конфесій і не привернемо людину до своєї Церкви. У нездатності поділитися з іншими тим, що любиш і почитаєш, є щось трагічне. Наші обряди, наш культ свідчать про рівень нашої з Вами християнської культури. І виходить, що ми цією культурою зовсім не володіємо. Наша власна церковна культурна спадщина нам чужа. Краса її потаєнна, не для наших не звиклих до цього очей і не для нашого, ще не незрілого смаку, бо ми самі неспроможні оцінити красу і преображальну силу всього того, що нас оточує під час церковних служб. Складається враження, що нам це просто не здається потрібним. Хтось може сказати, що я перебільшую, але наведу очевидний доказ: не тільки в будні, а й у воскресні вечірні та утрені наші храми напівпорожні.



Звичайно, у нас люблять урочистість вечірні з литією, але не будемо кривити душею: їхній зміст залишається для нас таємницею за сімома печатками, і ми вже навіть не замислюємося над тим, щоб її відкрити. Ми вистоюємо наші служби, наче виконуємо почесний обов’язок, думаючи про що завгодно, але не про те, що зараз відбувається перед нашими очима і до чого закриті наші вуха. Не те, щоб нам не подобалося і щоб ми з нетерпінням очікували, коли все це скінчиться. Доволі швидко можна звикнути до тривалого стояння на службах, які спочатку здавалися нам безконечними, і ми боялися, чи зможемо витримати. Можна привчити себе витримувати монастирські служби, і одного разу Ви, опам’ятавшися від своїх думок, не зможете не здивуватися, як швидко летить час під тихий речитатив ченців. Доволі швидко нами оволодівають спокій і умиротворення, яких, можливо, ніколи до того ми ще не відчували, і, щоб відчути їх, ми приходимо на монаші служби ще і ще, наскільки це дозволяє нам наше життя. Студенти Літньої богословської школи, коли закінчуються їхні заняття в Уневі, визнають, що тепер їм не вистачатиме тих монастирських богослужень і монашого співу. Кожен з них відчув у душі те, що можна порівняти з доторком до неї ангела. Кожен понесе з собою надзвичайно дорогі серцю відчуття. Довго ще вони згадуватимуть вечори, коли під спів “Світла тихого…” – завжди в один і той самий час – останні промені сонця ковзають по іконостасові, злучаючись із сяйвом святих ликів. Ось уже сутінь підіймається над лампадами, покриває хрест над царськими дверима, а потім і образи на стінах святилища. Під спів “Нині отпущаєши” храм огортається сутінками, і лише срібло Ікони Божої Матері відбиває сяйво десятків свічок перед нею… І ти знаєш, що те саме повториться і завтра, і через тиждень, і через рік, і коли нас уже не буде… Вічність тут, здається, панує над часом, тому все так статечно, урочисто і водночас спокійно. Тому бувають часи, коли не хочеться покидати храм, а покидаючи – хочеш обов’язково повернутися до нього. І якнайшвидше.



Вранці, випередивши сонце, хоч і не без “певних зусиль”, покидаєш теплу келію і знову йдеш до храму, зібравши по дорозі на ногах ранню росу, почувши безугавний плюскіт джерела і краєм ока вловивши срібло світанку. Сутінки в церкві розсіюються швидше, ніж приходить до тебе бадьорий настрій, та все ж помалу тебе захоплює відчуття народження нового дня. Сонце входить до храму через вітражі над фрескою Успіння. Світло розбудило бджолу, що вчора ніяк не могла вибратись на повітря і тепер знову ковзає по кольоровому склу, своїм гудінням підспівуючи ранішнім псалмам… Наче такі дрібниці – а западають у пам’ять на ціле життя… Все навколо ніби готується воскреснути – зі смерти? зі сну? – і спонукає тебе розділити радість цього спільного скорого воскресіння. В суботу на утрені, коли читається храмовий канон (у Святоуспенському храмі Унівської Лаври це канон Успінню Богородиці) такі передвоскресні настрої особливо відчутні.
На жаль, не всі й не завжди їх відчувають, бо більшість присутніх навіть не підозрюють ні про який канон в честь Успіння і навіть уявлення не мають про те, “що там монахи читають”… Відстоявши службу, у кращому випадку ми запам’ятовуємо те, що читали з Євангелія, і щось із проповіді. А решта служби? Невже все проспіване протягом кількох годин розвіялося вітром? І невже таке становище всіх влаштовує? Невже нікого не тривожить думка: чому, з дитинства привчені ходити до церкви, всі ці роки МИ ТАК І ЗАЛИШИЛИСЯ ЧУЖИМИ НА НАШИХ БОГОСЛУЖЕННЯХ?
Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"



З першого погляду на храмові розписи можна подумати, що належать вони пензлям стародавніх майстрів. Насправді ж ці розписи – справа рук студитів-іконописців, яких іще пам’ятають старші монахи Лаври. Розпис храму відбувся у 1935–1936 роках, і робили його молоді монахи і студенти. Одному з них, Ювеналію Мокрицькому, було тоді не більше 25 років.
І ця молодість іконописців відбилась у грі кольорів і теплій співучій радості, якою віє від фресок. Відчувається й енергійність пензля – багато фігур зображено в динаміці. Досить поглянути на крила архангела Гавриїла у вівтарній композиції Благовіщення: як вони розправлені, яке вносять відчуття стрімкости і несподіваности його чудесної появи перед Приснодівою…
Все на фресках у русі. Ось апостоли з ангелами злітаються на хмарках, поспішаючи на успення Богородиці. Самі хмарки виглядають якось по-дитячому, тобто як на дитячих малюнках – їх наче здуває вітрами з усіх кінців до місця, де лежить Божа Мати. Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"
Фото з сайту монастиря



Ікони і фрески роблять наочною й очевидною присутність святих серед нас на богослуженні. Особливо це відчувається під час литії – урочистого спільного виходу священиків, монахів і мирян до притвору, коли наші прохання до Господа лучаться зі згадуванням численних імен святих, які моляться і за нас, і з нами. У розписах ми бачимо святих, які є дуже дорогими нашому монашеству. На нас дивляться св. князь Володимир і св. княгиня Ольга, яка вселила в серце свого онука – хрестителя Руси – світло Христової віри.(фото 19, фото 20) Тут є преподобні Антоній і Теодосій Печерські – вони принесли на Київську землю устав св. Теодора Студита, за яким і нині живе чернецтво українських, білоруських та російських монастирів. З повним правом їх називають батьками руського монашества. (фото 21, фото 22) Після мучеників Бориса і Гліба вони стоять біля джерел української святости – і символічно, що лики цих чотирьох святих на фресках Унівського храму розташовані одне напроти одного, утворюючи чотирикутник, наче основу для майбутніх поколінь нашого народу, який у кожному столітті давав Церкві численних святих. Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"





Ікона з іконостасу Унівського храму подібна до Вишгородської і набором кольорів, і жанровими ознаками (обидва образи належать до жанру “Умиління”, гр. Ελεούσα: руки Приснодіви і Божественного Немовляти – у взаємних обіймах; Дитятко Ісус притулився щічкою до лика своєї Пречистої Матері і зазирає в її сповнені печалі очі). Коричневі ризи підкреслюють цю печаль: “Земля Благая” знає, що її “Колос неоранний” стане “спасенним для світу”, пожертвувавши Собою. Закон земної родючости, встановлений Тим, Хто зволив від неї воплотитися (“Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе” Йо. 12, 24), прорікає Пречистій Діві неминучу материнську скорботу. І в коричневому кольорі проглядається колір Хресного дерева, а в руках Богонемовляти, що обіймає Матір-“Землю”, вгадуються розпростерті руки Ісуса Розп’ятого і похованого.
Обидва лики сповнені самозречення: “Земля Благая” не собі на радість зродила Того, Хто нині припав до неї, немов зерно пшеничне, щоб, дозрівши, “принести рясний плід” обтяженому бідами людству.
…Світ радіє, приймаючи визволення,
Лоно ж Моє горить, бачачи Твоє розп’яття,
Яке Ти за всіх терпиш, Сину і – Боже Мій
(Кондак 9-го Часу)



Але як у терпіннях Сина Божого і стражданнях Його Матері світ здобув джерело спасенної радости, і як хрест відкрив нам шлях до раю, так і коричневі ризи Богородиці стають для нас знаком Дерева Райського, не тільки Дерева Хресного, а сама вона – благодатною Землею Райською, де, як і давніше, Бог живе разом із людьми, тільки тепер там Бог і Чоловік – одне.
І світлі шати Дитятка Ісуса, що випросталися з-під пелюшки земного кольору, означають те, що воплочений Бог, як спасенний Колос, вирісши з Землі-Богоматері, приніс їй “рясний плід” свого Божества. А якщо їй, то і нам також, бо ми, за своєю природою, з землею – одне (див. Бут. 3, 19) і, як і вона, можемо виростити і виплекати плід Божества; як і вона, ми можемо бути у взаємних обіймах з Господом.
І коли ми справді охрестилися в смерть Христа, за словом Апостола (Рим. 6, 3), то благодатна нива “Землі Благої” – Божої Матері – завжди готова прийняти наше зерно, виростити з нього плід нетлінний, водночас поховавши в собі всі наші скорботи, недуги і печалі. (Печальні очі Богоматері дивляться на нас – а значить, ми не будемо покинуті наодинці зі своїм горем, без належної допомоги). Тоді світла одіж Богонемовляти стане і нашою одежею – благодатним Божим даром, як ми співаємо про те при таїнстві хрещення:
Ризу подай мені світлу,
Ти, що вдягаєшся світлом, як ризою,
Многомилостивий Христе Боже наш.
Так символіка кольорів ікони помагає нам глибше пережити наше молитовне спілкування з Богом. Колір – мова ікони. І якщо в молитвах ми промовляємо до Бога і Його святих, то вони відповідають нам в інший спосіб – без слів. Святий лик просто являється нам в усій цілості, огортаючи благодаттю весь наш організм, опромінюючи нетутешнім світлом земні кольори, в яких Він зображений! В іконі Бог немовби вдягається в колір, як колись Він зодягнувся в людське тіло. Не дивно тоді, що кольори ікони прилучають нас до Того, Хто їх випромінює (адже колір – це видиме світло, а Христос – Світло істинне, до воплочення невидиме), вертаючи нам духовне й тілесне здоров’я, навіть не вимагаючи від нас рефлексії, яка необхідна при читанні Святого Письма чи молитов. Тут відбувається інше – відбувається зустріч лицем до лиця. Розум тут безсилий. Приголомшений, він навіть не встигає включитися…
Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"



Всі розписи монастирської церви тут не буду показувати, але деякі для загального уявлення покажу. Орнаментальні та зооморфні розписи хору.



Геральдичний фриз.



Новозавітня Трійця.



Готичні нервюри з візантійсько-руськими розписами в апсиді. Поєднання ніби непоєднуваного...



А в наві між нервюрами ми можемо бачити сцени з книги Буття – композиції Шостоднева.



Пророк Ілля на колісниці.



Вигнання Адама й Єви з Раю.



Давид із псалтирем та арфою.



Праворуч від входу знаходиться каплиця священомученика Йосафата Кунцевича. Якби не вона й її розписи, то інтер'єр нічим би не відрізнялися б від інтер'єру православного храму.



На тетраподі цієї каплиці зберігаються часточки мощей різних святих. Дуже здивувався коли побачив тут часточку з мощами засновника ордену картузіанців - св. Бруно Кельнського.



Мистецькі ікони й скульптури можна також побачити в відносно недавно збудованій дерев'яній церкві блаженних Климентія і Леонтія (2007-2008 рр.).





Інтер'єр дерев'яної церкви.





Церква названа в честь двох блаженних мучеників УГКЦ - Климентія Шептицького та Леонтія Федорова.
Климентій Шептицький - архимандрит УГКЦ, Блаженний священномученик, Праведник народів світу, молодший брат митрополита Андрея Шептицького (1869-1951),  а також
Граф, впливовий австрійський політик з прогресивними поглядами, людина заможна і з великим майбутнім, що,проміняв комфорт, загалом світське життя, на монашу покору і смирення.
Народився він (ім'я при хрещенні Марія Казимир) у Прилбичах на Яворівщині в родинному маєтку Шептицьких. Був шостою дитиною в родині графа Яна Кантія Регілія Шептицького та Софії з роду Фредрів. Початкову освіту здобув удома під наглядом матері. Згодом закінчив гімназію святої Анни у Кракові. Навчався в університетах Кракова, Мюнхена і Парижа. У 1892 р. отримав ступінь доктора права у Ягеллонському університеті. Паралельно закінчив Інститут лісівництва.
Працював адвокатом, почав робити блискучу політичну кар’єру: У 1900 р. був вибраний послом до Віденського парламенту і кандидатом до Державної Ради.
Рішення вступити до монастиря дозріло у Казимира Шептицького в 1910 році. У 43 роки вступив до монастиря.
Під час Другої світової брав дієву участь у порятунку євреїв, за що був удостоєний звання Праведника світу.
5 червня 1947 р. Климентій Шептицький був арештований радянськими спецслужбами у своїй келії під час вечірньої молитви. Був засуджений на 25 років ув’язнення. Перетерпів більше сорока допитів репресивних органів, але не зрадив своєї віри. Був замордований в ув’язненні у Владимирському централі.
"Для мене тюремна камера - це монаша келія. Живу так, як жив би в монастирі. Тішуся тим, що можу багато молитися, що можу все те переносити та жертвувати себе Господу Богу", - о.Климентій Шептицький.
27 червня 2001 року отець Климентій Шептицький був беатифікований Папою Римським Іваном Павлом ІІ. Джерело: MiraStudia Модерна Україна.





Леонід Федоров (4 листопада 1879, Петербург — 7 березня 1935, Кіров) — екзарх Російської греко-католицької церкви, мученик за віру, католицький блаженний.
Леонід Федоров народився 4 листопада 1879 року в Петербурзі в православній родині. 1902 року залишив православну Духовну Академію і поїхав до Рима, де прийняв католицьку віру. Студіював в Ананії, Римі, Фрайбурзі. 25 березня 1911 року прийняв св. Тайну священства в східному обряді в Боснії. Там же 1913 року приймає постриження в монастирі студитів. Згодом повернувся до Петербурга, де його заарештовано й вислано до Сибіру. 1917 року, в зв'язку з амністією, був звільнений з ув'язнення. Призначений Андреєм Шептицьким очільником Російської греко-католицької церкви з титулом Екзарха. У 1923 р. був вдруге заарештованим, тепер більшовиками, і засуджений на 10 років. Спочатку його вивезли на Соловки, а опісля до Вятки. Помер 7 березня 1935 року у Вятці. У 1937 р. розпочато беатифікаційний процес за старанням митрополита Андрея Шептицького. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
Взято з укр.вікіпедії. Не така суху і більш детальну інформацію про цю непересічну особистість можна прочититати тут -
https://www.cerkiew.net.pl/z-historii-cerkwi/%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE-2/



Ще кілька вечірніх фото з мого перебування  в Уневській Лаврі під час літа 2024-ого року.







Основними і дуже хорошими книгами про Унівську Лавру є дві: о. Мануїла (Миколи Пишковича) "Історія Свято-Успенської Унівської лаври і Студійського монашества", й покійного вже родом із Харкова диякона Вікентія (ВІталія Колбасіна) "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври". Із неї я і взяв переважну більшість цитат до посту. З повним же текстом цієї книги можна познайомитися тут -  https://studyty.in.ua/0216-2/



Писав цю книгу диякон  вже будучи важкохворим,  прикутим до інвалідного візка... От як написано наприкінці аннотації до книги: "Коли ще міг писати, то на знак вдячності для братії Лаври написав книгу "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври" про пережиття і враження пілд час перебування в цій монашій обителі. Всіх, кому потрапить до рук ця книга, автор просить про молитву, щоб воля Божа здійснилася на ньому". 
Благословен єси, Господи... Упокой, Боже, раба Твого Вікентія і осели його в раю, де всі святі, Господи, сяють, як світила. Упокой, Господи, спочилого раба Твого Вікентія, не пам’ятаючи всі його гріхи.