taras_palkov

Будинок Музичного інституту імені Миколи Лисенка у Львові – один із останніх архітектурно-мистецьких ансамблів українського стилю доби модерн в Галичині (1913-1916 рр). За радянських часів у цьому будинку функціонував кінотеатр «Комсомолець», згодом – Музичний інститут, а нині –державне музичне училище імені Станіслава Людкевича.

Окрасою споруди є розкішні розписи двох залів авторства одного із найталановитіших українських художників-монументалістів XX ст. – Модеста Сосенка. Не так уже й багато його чудових розписів збереглися до наших днів – одні були зруйновані, інші – перемальовані. Серед найяскравіших його творінь, що збереглися до сьогоднішнього дня, є розписи Великого та Малого залів Музичного інституту, виконані у 1914-1915 рр. у притаманній художникові манері, що поєднав візантійські традиції, західноєвропейський модерн і багату національну орнаментику.
До Вашої уваги розписи Концертного, себто Малого залу.

У 40-их рр. ХХ ст., коли пануючий ідеологічний режим переглядав та змінював «семантичні» пріоритети мистецтва, зазнали змін і стінописи Миколи Сосенка. Відбулася заміна деяких символів та колористики. Так, були замінені синьо-блакитні барви, кобза з невідомих причин була замінена на бандуру, а солярні знаки (свастики) – взагалі усунуті.

Зміни у Великому залі були, мабуть, більш значущі. Та, дякувати Богу, у 80-х роках ХХ ст. за сприяння провідного фахівця – художника-реставратора Н. Присяжної, первісна поліхромія була відновлена.
Виглядає поліхромія дуже весело. Таке собі «конкретно етно», але без наліту провінціалізму, – радянськими колгоспниками, якими через кілька років наповниться Радянська Україна і просякне уся її культура, тут «і не пахне». Слід нагадати, що Західна Україна у той час була частиною Австро-Угорської імперії, а її столиця – Відень – одним із центрів стилю сецесії, чи ар-нуово.
Прямокутний плафон залу щедро декорований фігуративними сценами народних музикантів, які наче «птахи» розташовані на гілках химерних рослин. Це своєрідна метафора розквіту молодого покоління українських музикантів. Дивлячись на розписи так і хочеться почути музику і пуститися в танок :))).
Сопілкарі, цимбалісти, трембітарі в традиційних костюмах гуцулів, мабуть, символізують «західників», натомість кобзар і бандурист – представляють жителів Великої України.

Як на мене, вдалим компонентом розписів є вписаний стилізованим шрифтом поетичний текст. Це відомі кожному українцеві цитати, пов’язані з музикою і навчанням. Зокрема, Т. Шевченка, І.Франка та інших.

«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…»
(Т. Шевченко)

«Книги - морська глибина!
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.»
(І.Франко)